— Дядько Джон? — вражено перепитала Марта. –

Якщо казати щиро, то я б уже швидше звинуватила дядька Роберта. Але дядько Джон! Бела тільки всміхнулася.

— Адже заміж за Джорджа Кастнера віддав тебе дядько Роберт, — сказала Марта.

— Авжеж, — Бела кивнула головою, — Але справа не в чоловікові, а в коневі. Я попросила дядька Діжона позичити мені коня, і він позичив. Ось так усе й сталося.

Запала мовчанка, сповнена таємниці й недомовленості, і Марта Скендвел, дослухаючись до голосів дітей та лагідних умовлянь їхніх виховательок-азіаток, які поверталися з пляжу, раптом відчула, що вся тремтить від раптової рішучості. Вона помахом руки відігнала дітей.

— Біжіть, любі мої, біжіть собі! Бабуся хоче побалакати з тіткою Белою.

І поки дзвінкі, мелодійні дитячі голоси стихали за моріжком, Марта співчутливо дивилася на сумні карби, які наклало на сестрине обличчя таємниче півстолітнє лихо. І вона вже мало не п'ятдесят років пам'ятає ці карби. Здолавши в собі гавайську делікатність, вона зважилася зламати півстолітню мовчанку.

— Бело, — мовила вона, — ми нічого не знаємо. Ти ніколи нічого не розповідала. Але ми часто, дуже часто думали…

— І ніколи не розпитували, — вдячно завважила Бела.

— А тепер я нарешті питаю. Ми з тобою вже на схилі віку. Чуєш? Часом мені аж страшно стає, як подумаю, що то мої онуки, мої онуки! Адже я начебто ще вчора сама була безтурботним дівчам, їздила верхи, купалася під час припливу, збирала черепашки, коли спадала вода, і сміялася з цілої юрми залицяльників. То давай хоч тепер, на старості, забудемо про все, крім того, що ти моя люба сестра, а я — твоя.

В обох очі зайшли слізьми. Бела аж тремтіла, так їй хотілося говорити.

— Ми думали, що то все Джордж Кастнер, — вела далі Марта, — і домірковували подробиці. Він був холодна людина. А ти мала гарячу гавайську кров. Може, він був жорстокий з тобою. Брат Волкот завжди казав, що віп, мабуть, б'є тебе…

— Ні! Ні! — перебила їй Бела. — Джордж Кастнер ніколи не був брутальний. Я часто навіть шкодувала, що він не звір. Він ніколи не вдарив мене. Ніколи не замахнувся на мене. Ніколи не крикнув. Ніколи — можеш ти цьому повірити? Прошу тебе, сестро, повір, що він ніколи не сварився й не ображав мене. Але його дім — наш дім — у Нагалі був сірий. Усе там було сіре, холодне, неприємне, а я променіла всіма барвами сонця, землі, своєї крові, свого походження. Дуже сіро й холодно було мені з сірим, холодним чоловіком у Нагалі. Ти ж знаєш, що він був сірий, Марто. Сірий, мов Емерсонові портрети, що висіли в нашій школі [35]. І шкіру мав сіру. Не засмагав ні на сонці, ні на вітрі, хоч цілими днями не злазив з коня. І всередині він також був сірий.