Джордж угадав. Брат Гел помер. І принц Лілоліло також. Проте він не все вгадав. Бо сам він, хоч не пив і не курив, не гайнував своїх рук на обійми, а губ на поцілунки, крім хіба коротеньких і побіжних, хоч завжди вставав, перше ніж заспівають півні, а лягав, перше ніж у лампі вигорить десята частина гасу, і ніколи не думав про смерть, — сам він помер ще швидше за брата Гела й принца Лілоліло.

«Потерпи, Бело, — казав мені й дядько Роберт, — Джордж Кастнер — людина майбутнього. Я вибрав тобі доброго чоловіка. Ваші теперішні труднощі — це терновий шлях до обіцяної землі. Не завжди на Гаваях пануватимуть гавайці. Як тільки вони випустять з рук багатство, то й влада вислизне з їхніх рук. Політична влада завжди йде в парі з володінням землею. Настануть великі зміни, революції — хтозна-які й скільки, але кінець кінцем гаоле посядуть і землю, і владу. І тоді ти можеш зайняти перше місце серед жінок наших островів, так само як і Джордж Кастнер, я певен цього, може стати державцем Гаваїв. Так уже судилося. Так завжди буває, коли гаоле стикаються зі слабшими расами. Я, твій дядько Роберт, сам напівгаваєць і напівгаоле, знаю, що кажу. Потерпи, Вело, потерпи».

«Вело люба», — казав дядько Джон, і я знала, скільки ніжності до мене було в його серці. Хвалити бога, він ніколи не вмовляв мене потерпіти. Він розумів. Він був дуже мудрий. Був лагідний, людяний, а тому й мудріший за дядька Роберта і Джорджа Кастнера, які любили речі, а не душу, воліли рахувати прибутки, а не удари серця, що б'ється поряд з іншим серцем, додавати стовпчики цифр, а не згадувати обійми, погляди, слова і пестощі. «Бело, люба», — казав дядько Джон. Він мене розумів. Адже ти чула, що він був коханцем принцеси Наомі. І вірним коханцем. Він любив тільки раз у житті. Казали, що після її смерті він став якийсь дивний. Так воно й було. Він покохав раз і навіки. Пам'ятаєш його заповітну кімнату в Кілогані, куди ми зайшли тільки після його смерті й побачили, що там улаштовано олтар принцесі? «Вело, люба», — це все, що віп казав, але я знала, що він розуміє мене.

А я мала дев'ятнадцять років, і три чверті крові гаоло не погасили в мені жару, запаленого гарячим гаванським сонцем, і я нічого не знала, крім чудового дитинства в Кілогані, років, проведених у Королівській школі в Гонолулу, свого сірого чоловіка в Нагалі з його сірими повчаннями, практичністю, тверезістю й ощадністю та ще двох бездітних дядьків: одного — далекоглядного, холодного, а другого з розбитим серцем, вічно замріяного коханця мертвої принцеси.