— Ти ніколи не будеш моєю невісткою! — відрубала місіс Тай Фу.

Лі Фа кивнула головою і додала:

Та все одно ваш син буде моїм третім чоловіком.

— Ти хочеш сказати, коли я помру? — верескнула стара.

— Сонце сходить щоранку, — загадково мовила Лі Фа. — Я скільки живу бачила, що воно сходить…

— Тобі сорок років і ти носиш корсети.

— Але не фарбую волосся, до цього ще дійдеться, — спокійно відповіла Лі Фа. — А щодо мого віку, то справді на день Камегамеги мені сповниться сорок один. І сорок років я бачила, як сходить сонце. Мій батько дожив до глибокої старості. І перед смертю сказав мені, що сонце як сходило, коли він був ще малим хлопчиком, так і тепер сходить, різниці він не помітив. Земля кругла. На око цього не видно, але можна прочитати в будь-якому підручнику географії. Земля кругла і весь час обертається навколо своєї осі, кружляє безперестанку. Пори року й життя обертаються разом з нею. Те, що є тепер, було вже раніше. Те, що було, буде знову. Пора збирання плодів хлібного дерева і манго завжди повертається, чоловіки й жінки відроджуються в дітях. Кропив'янка в'є гніздо, а пісочник прилітає навесні з півночі. За кожною весною настає інша весна. Кокосові пальми женуться вгору, родять горіхи і всихають. Але від цього їх не стає менше. Це не тільки мої слова. Багато з цього казав мені батько. Беріть, шановна місіс Тай Фу, палицю і бийте свого сина, а мого майбутнього третього чоловіка. А я посміюся. Попереджаю вас, я буду сміятися.

А Кім опустився навколішки, щоб матері було зручніше. Вона заходилась молотити його бамбуковою палицею, а Лі Фа всміхалася, пирхала і врешті голосно зареготала.

— Дужче, шановна місіс Тай Фу! — підохочувала вона стару крізь сміх.

Місіс Тай Фу робила, що могла, та сили в неї було мало. Раптом вона побачила таке, аж із дива палицю впустила. А Кім плакав. По його круглих щоках котилися великі сльози. Лі Фа також була вражена. І клерки повитріщали очі. Але найдужче здивувався сам А Кім. та нічого не міг з собою вдіяти; і хоч мати перестала його бити, він плакав далі.

— Чого ви плакали? — часто потім допитувалася в нього Лі Фа. — То було щось геть безглузде. Вона ж не так вас била, щоб справді боліло.

— Почекайте, поки ми поберемося, — незмінно відповідав А Кім. — Тоді, о Срібляста Місячна Квітко, я скажу вам.

Якось надвечір через два роки А Кім, більше ніж досі схожий статурою на диню, повернувся додому із зборів об'єднання китайських купців і застав матір уже неживою в ліжку. Її лоб здавався ще вужчим і жорстокішим. Але на зморщеному обличчі застигла усмішка. Боги були ласкаві до неї. Вона не мучилася перед смертю.