Найперше А Кім викликав телефоном номер Лі Фа, та знайшов її аж тоді, як додзвонився до місіс Чанг Люсі. Сказавши цю новину, він призначив день весілля. Термін був удесятеро коротший, ніж вимагали китайські звичаї. І коли на китайському весіллі є щось схоже на нашу дружку, то саме нею була місіс Чанг Люсі.

— Чого, — спитала Лі Фа, як вони лишилися самі ввечері після весілля, — чого ти плакав тоді, коли мати била тебе в крамниці? То було щось геть безглузде. Вона ж не так тебе била, щоб справді боліло.

— Тому я й плакав, — відповів А Кім.

Лі Фа здивовано глянула на нього.

— Я плакав, — пояснив він, — бо раптом зрозумів, що матері моїй надходить кінець. В її ударах не було сили, вони мені вже не дошкуляли. І я заплакав, збагнувши, що мати вже не годна завдати мені болю. Ось чому я плакав, моя Квітко Раювання, мій Цілковитий Спокою. Тільки тому я плакав.

ПРИБІЙ КАНАКА

ПРИБІЙ КАНАКА

Коли з купальні з'явилися Лі Бартон і його дружина Айда, американки, що сиділи під деревами гау, які оточують пляж готелю Моани, вражено пороззявляли роти. І не стуляли, аж поки та пара пройшла повз них піском до моря. В Лі Бартоні не було нічого такого, що б їх могло вразити. Американки були не з таких жінок, щоб роззявляти рота на появу чоловіка в купальному костюмі, навіть якщо він чудової статури, м'язистий і стрункий. Щоправда, будь-який тренер, побачивши таку фізичну довершеність, охнув би з задоволення. Але він не роззявив би рота, як ці жінки: вони були обурені в найглибших своїх почуттях.

Айда Бартон — ось хто викликав у них занепокоєння й осуд. Вони осудили її, суворо осудили, з першого ж погляду. Самі вони, спритно обдурюючи себе, вважали, що їх шокує її купальний костюм. Але Фрейд[56] недарма каже, що там, де йдеться про стать, люди здатні несамохіть підміняти факти і мучитися з приводу своєї вигадки так, ніби вона існує реально.

Купальний костюм Айди Бартон був дуже гарний, як і має бути жіноче вбрання, сплетений з тонкої, міцної, чорної вовни, з білою облямівкою, білим пасочком, невеликим викотом, коротенькими рукавами й короткою спідничкою. Хоч яка була коротка спідничка, штанці з-під неї не виглядали. А на сусідньому пляжі яхт-клубу, біля самої води, десятків зо два жінок, що не звертали на себе нічиєї уваги, були одягнені ще сміливіше. Їхні коротенькі костюми, що прилягали до тіла, були без рукавів, як чоловічі, а глибокі викоти на спині й під пахвами свідчили про те, що власниці тих костюмів дотримувалися найновішої моди 1916 року.

Отже, не костюм Айди Бартон обурював жінок, хоч воші й переконували себе, що річ була саме в ньому. Їх непокоїли Айдині, скажімо, ноги, чи, радше, вся вона, — нестерпний блиск її дивовижної, незрівнянної жіночності. Цей виклик відчували й поважні матрони, і жінки середнього віку, і дівчата, що ховали від сонця свої м'якенькі, обкладені салом м'язи й тепличні обличчя. Вона їм загрожувала, прилюдно ображала їх своєю перевагою в життєвій грі, яку вони самі собі вибрали й провадили з перемінним успіхом.