А по-друге, я ніяк не добачаю різниці між тим, щоб сміятись і веселитися в суспільстві, де вішають людей, а чи дивитись на те, як вішають людину. А ми ж усі — і Ви, і я — сміємось і веселимось. Коли Ви згодні ходити ввечері тротуарами, які освітлює Закон, то Ви причетні й до злочину, який полягав в тому, що Закон вішав людину. А інакше лишається тільки знайти для себе якусь гірську вершину чи кораловий риф геть поза досягом людських законів — або зректися життя. Але якщо Ви приймаєте ліхтар на розі, то мусите приймати й убивства, які вчинить Закон, бо Ви стаєте причетні до Закону, приймаючи ліхтар на розі, й полісмена на перехресті, і все суспільство, в якому Ви живете; бо, живучи в цьому суспільстві, Ви підтримуєте Закон, ним установлений, а коли Ви підтримуєте той Закон, це означав, що Ви вклали свою частку в ціну мотуза, купленого, щоб повісити людину. Або приймайте все це, або вийдіть із суспільства — іншої ради нема. Я волію приймати — і не боюся, й не соромлюся того. Я не збираюсь жити у вітальні за спущеними завісами. Я хочу бачити і кухню, і посудомийню. Далебі, той чоловік, що боїться зняти рибину з гачка або випатрати птицю, яку сподівається з'їсти, — це взагалі не чоловік.

Для нього нема ні риби, ні птиці. Він не має права на них. Нехай не їсть. А як хоче їсти, хай знімає з гачків рибу й патрає птицю. Ми не станемо чистіші від того, що хтось зробить за нас нашу брудну роботу.

Ми хочемо садовини й городини? Гаразд! Заробляймо на них. Та поки заробляємо, ми ж мусимо їсти рибу й м'ясо? Теж правда. А тому, поки риба й м'ясо годяться для наших шлунків, не вважаймо їх нечистими і для наших рук. І можете бути певні, що закон, який захищає Вас від образ і нападів на вулиці, сплямлений кров'ю людини, яку він вішає в Сан-Квентіні. Що з того, що її погляд упаде на Вас чи на мене? Хіба він не падає на нас за п'ять миль чи за п'ять тисяч миль? Я не боюся глянути в очі тій людині. Чому це я маю боятись? Що згрубію, глянувши їй в очі? Тоді я згрубію ще дужче, боячись глянути їй в очі й уразити себе тим. Повірте мені, співчуття, що зродилось на диванних подушках, несправжнє. Кінець кінцем воно служить тільки для власної втіхи. Ні, я волію побачити на власні очі, і хай мені стане млосно. Тоді мені й потім робитиметься млосно, коли я почую, що когось вішають.

Та годі вже. Чи я доб'юся згоди, оголюючи свою душу? Я тільки розпалююсь. Первісний звір підводить голову й реве — і що з того? Нас наче розділяє десять тисяч поколінь. І все ж, якщо навіть дорогу до Нового Єрусалиму вкажете Ви, прокладу ту дорогу я. І поки Ви їстимете свою рибу та птицю, я здійматиму її з гачків і патратиму, хоч Ви мене й зневажатимете. І вона смакуватиме Вам, але руки Ваші будуть не чистіші за мої.