Ви питаєте, які мої погляди на плагіат взагалі. По-моєму, вся ця проблема плагіату безглузда. Я не можу уявити сміховиннішого видовища, ніж людина, що спинається дибки й репетує про плагіат. Жоден автор з убогою уявою не зможе довго користатися з плагіату й наживатись на ньому. І навпаки, жоден автор з буйною уявою не потребує вдаватись до плагіату.
Мені хочеться трохи потеоретизувати. Ось уявімо собі випадок справжнього плагіату. Хтось щось написав. і написав добре. А хтось другий списав у нього. Якщо оригінал написано добре, то нащо кому здалося списане? Тепер уявіть, що сплагійований твір написано чудово і він перевершує оригінал. На що ж тоді нарікати? Світові потрібен кращий твір. Первісний варіант чим був, тим і лишається, і його автор тільки на посміх себе виставить, знявши галас, що хтось зліпив більший пиріг з піску. Мені так і ввижаються дітлахи на вулиці: одне зліпило з піску пиріг, а тоді оголошує решті: «Не ліпіть більших пирогів!» Або ж уявімо, що перший диріг вийшов невдалий, нікуди не годящий. Невже в такому разі всі діти на вулиці вже не мають права ліпити пироги? Як на мене, вся ця проблема така сміховинна, що я просто не знаю, що про неї казати. Це ж безглуздя! Питання плагіату насправді стоїть не так: «Чи він зробив те саме, що я?» — а так: «Чи він зробив це краще, ніж я?» І якщо він зробив це краще — ну що ж, уклоніться йому низенько.
В єгипетській історії є оповідка про фараонову дружину, що закохалась у непохитно чесного молодого гебрея, а коли він не піддався на спокусу, вона роздерла на собі шати й стала кликати варту. Мені вона дуже нагадує тих людей, що кричать про плагіат.
З пошаною
До Джорджа П. Брета[89]
До Джорджа П. Брета[89]
Окленд, Каліфорнія,
7 березня 1907 р.
[…] В «Дорозі», як і в усій своїй творчості, в усьому, що я казав, писав, чи робив, я був правдивий. Такий я виробив собі характер; і гадаю, що це моя найкраща якість. Мій творчий характер розвивався не без перешкод, але я подолав увесь опір, нападки й огуду, і це, можливо, найвиразніше окреслює мій правдивий портрет.
Я завжди стояв на тому, що одна з найголовніших літературних чеснот — це щирість, і завжди намагався жити згідно з цим переконанням.
Якщо я помиляюся, так себе оцінюючи, якщо світ коли зломить мене, тоді я скажу: «Прощай, гордий світе», — від'їду на свою ферму й буду там садити картоплю та розводити курей, аби прогодувати себе.
Я згоден припустити, що я, можливо, помиляюсь, гадаючи, ніби щирість і правдивість — мої найкращі якості. Я згоден припустити, що всі мої міркування хибні. І все ж, оглядаючись на своє життя, я доходжу до одного великого висновку: Я ВИЙШОВ У ЛЮДИ ЗАВДЯКИ ТОМУ, ЩО НЕ ПРИЙМАВ ЗАНАДТО ОБЕРЕЖНИХ ПОРАД.