Я бачив, що він уже побоюється за свою платню, однак невдовзі він спинився і повідомив, що лахмітня недалечко позаду.

— Але ж ви мені заплатите? — благально спитав він. — Мені належиться з вас сім шилінгів і шість пенсів.

— Аякже, — засміявся я, — тоді я тільки вас і бачив.

— Господи боже, та то я вас тільки й бачив, коли ви не заплатите мені, — відказав він.

Навколо кеба вже зібрався гурт обшарпаних роззяв, і я, знову засміявшись, рушив назад до лахмітні.

Тут головний клопіт був переконати лахмітника, що мені справді-таки потрібен старий одяг. Але після марних спроб нав'язати мені неоковирні нові піджаки та штани він почав з таємничим видом і загадковими натяками викладати купи старого лахміття. Це робилося з певним наміром показати, що він «розчовпав» мене, і щоби я, побоюючись викриття, заплатив утридорога за ту одежину. Він явно вважав, що я вскочив у якусь халепу або ж був великосвітським злочинцем з-за океану, — в кожному разі, що я прагну будь-що уникнути поліції.

Але я так сперечався з ним через скажену розбіжність між ціною і вартістю, що переконав його в безпідставності підозр, і він тоді заходився завзято торгуватись із завзятим клієнтом. Врешті я вибрав міцні, хоч і досить заношені штани, потерту піджачину, на якій теліпався один-однісінький ґудзик, пару дебелих шкарбунів, які запевно знали службу десь коло вугілля, тонкий шкіряний пасок і бруднющий сукняний кашкет. Однак білизна й шкарпетки були в мене нові й теплі, хоч і такого гатунку, що звичайно доступний кожному американському безпритульному навіть у часі скрути.

— Ну, ти ж і зух, нічого не скажеш, — з робленим захопленням заявив лахмітник, коли я простягнув йому за ті лахи 10 шилінгів, на яких ми остаточно зійшлися. — Хай мені абищо, коли ти не виходив перед цим весь Петікотлейн. За твої штани хто вгодно не пожаліє п'ять шилінгів, а за черевики то будь-який докер дасть два шилінги й шість пенсів, не кажучи вже про піджака та кашкета та новісіньку кочегарську сорочину та гінше.

— Скільки ви дасте мені за них? — раптом запитав я. — Я заплатив вам десять шилінгів, а продам оце зараз-таки за вісім. Ну, по руках?

Але він тільки вишкірив зуби і похитав головою. І хоч я зробив добрий гендель, та мене прикро вразила думка, що він зробив ще кращий.

Біля кеба мій візник про щось перешіптувався, голова до голови, з полісменом. Одначе цей останній, кинувши на мене гострий погляд, а надто на клунок, що я мав під пахвою, пішов собі геть, лишивши мого кеббі самотужки доводити свій бунт до кінця. А той і з місця не хотів зрушити, аж поки я заплатив йому належні сім шилінгів і шість пенсів. Після цього він ладен був везти мене хоч на край світу і, просторікувато перепрошуючи за свою настирливість, пояснював, що в цьому Лондоні які тільки не трапляються чудернацькі пасажири.