Влаштувавшись, а радше, влаштувавши свої манатки, я нацупив свій робочий одяг і вийшов на прогулянку. Оскільки турботи про помешкання були свіжі у мене в пам'яті, я став підшукувати собі житло, уявивши, що я бідний молодий чоловік з жінкою та великою сім'єю.

Перш за все я завважив, як мало тут порожніх будинків — власне, так мало, що хоч я й покружляв не одну милю, але так і не здибав жодного — переконливий доказ, що район перелюднений.

Коли з'ясувалося, що як бідний молодий сім'янин я взагалі не маю шансів винайняти в цьому вельми непривабливому районі будинок, я став шукати кімнату, немебльовану кімнату, де я міг би помістити свою жінку, діти й пожитки. Кімнат було не густо, але все ж траплялися, звичайно по одній, бо схоже на те, що одної кімнати, в якій і варять, і їдять, і сплять, вважається досить для родини бідняка. Коли я питав про дві кімнати, то господині дивились на мене приблизно так, як певний персонаж на Олівера Твіста, що попросив у нього добавки.

Не тільки одної кімнати вважається досить для бідняка з його сім'єю: я довідався, що багато сімей, займаючи одну кімнату, знаходили ще місце, аби брати одного-двох пожильців. Якщо таку кімнату можна найняти за три-шість шилінгів на тиждень, то цілком справедливо, щоб квартирант з рекомендаціями міг зняти куток за яких вісім пенсів або й шилінг. Він може навіть столуватись у своїх господарів ще за кілька шилінгів. Але цього питання я не дослідив — непростимий огріх з мого боку — я ж бо мусив ураховувати, що в мене ціла родина.

Ванн бракувало не лише в будинках, де я бував, — я довідався, що їх не мали й тисячі інших будинків. За таких обставин, коли жінка, діти та ще й пара квартирантів терплять від надмірної просторності єдиної кімнати, приймати ванну в бляшаній балії — це просто річ неймовірна. Але, здається, що в ролі компенсації виступає заощадження на милі, отже, все гаразд, і бог є все-таки на небі!

Та хоч би там як, але я, так і не найнявши кімнати, повернувся на вулицю Джонні Чеснюка — і мою тепер теж. За тою жінкою та дітиськами, та квартирантами, що їх я розпихав по різних закамарках, я трохи забувся і попервах ніяк не міг охопити одним поглядом свою кімнату, її неосяжність аж наганяла острах. Чи ж справді я найняв цю кімнату за шість шилінгів на тиждень? Неймовірно! Але господиня, застукавши в двері, щоб дізнатися, чи не треба мені чого, розвіяла мої сумніви.

— О так, сер, — відповіла вона на запитання. — Наша вулиця остання така. Вісім-десять років тому всі вулиці були такі, як ця, і люди тут жили дуже пристойні. Але всіх їх повитискували ці нові приходні, тільки на цій вулиці й лишилося нас трохи. Це жахливо, сер!