Працювали ми моторно, не відстаючи від жінок, але їхні коші наповнювалися швидше, бо круг них роїлися дітиська і чухрали обома руками, майже не згірше за нас.

— Не обривайте попри саме стебло, цього не дозволяють, — підказала нам одна жінка, і ми з вдячністю сприйняли її поради.

Поступово ми пересвідчились, що на прожиток тут заробити неможливо, — тобто, чоловікові неможливо. Жінки оббирають стільки ж, як і чоловіки, а діти справуються чи не так само, як і жінки; тому чоловікові годі змагатися з жінкою та півдесятком її дітей. Бо ж та жінка з дітьми працюють укупі, і їхня загальна продуктивність визначає плату для одного робітника.

— Знаєш, брате, я голодний, як вовк, — сказав я до Берта. Ми того дня ще не обідали.

— Хай йому трясця, я ладен хміль їсти! — озвався той.

Потім ми обоє заходилися нарікати на своє недбальство, що не виростили собі купи нащадків, аби підсобили нам у скрутну годину.

І так ото ми збавляли час, ведучи повчальну для наших сусідів балачку. Ми повністю завоювали симпатії сільського хлопчини, що в його обов'язки входило підбирати окремі обірвані при оббиранні грона, і він час від часу підкидав нам до коша суцвіття-друге.

В нього ми довідались, на який аванс тут можна сподіватись: так отже, платять шилінг на сім бушелів, але одержати авансом шилінг ми зможемо тільки за дванадцять бушелів. Інакше кажучи, платня за п'ять з кожних дванадцяти бушелів затримується — в такий спосіб власник закріплює збирача за роботою, чи то при доброму врожаї, чи при кепському, і особливо при кепському.

А, зрештою, приємно було сидіти проти ясного сонця. Золотавий пилок осипається під твоїми руками, гострі духмяні пахощі хмелю лоскочуть ніздрі, і десь тільки на дні пам'яті мріють гамірливі міста, звідки поприходив цей люд. Бідолашне вуличне плем'я! Нещасні злидарі! Навіть і в них прокидається спрага на землю, невиразна туга за селом, з якого їх вирвано, туга за вільним життям просто неба на вітрі, під дощем і сонцем, за життям, не опоганеним міським сопухом. Як море кличе моряка, так їх кличе земля; десь у глибині їхніх недолугих, напівзогнилих тіл ворушаться тьмяні спогади про сільське життя далеких пращурів, які ще не знали міст. І радіють вони, не знати чого, пахощам землі, краєвидам і згукам, яких кров їхня не забула, хоча з пам'яті все це давно вивітрилося.

— Нема хмелю, брате, — розчаровано сказав Берт.

Була п'ята година, і ті, що обривали хміль, скінчили роботу, щоб дати змогу поприводити все до ладу, бо в неділю ж не працюють. Цілу годину товклися ми без діла, чекаючи на замірювачів, аж у ноги зашпори позаходили від морозу, що почав братися, тільки сіло сонце. Поряд нас двоє жінок і півдесятка дітей набрали дев'ять бушелів. П'ять бушелів, заміряних у нашому коші, доводили, що ми справувалися також не зле, коли врахувати, що ті півдесятка дітей були віком від дев'яти до чотирнадцяти років.