Підраховано, що сам тільки Кент потребує вісімдесят тисяч міського люду збирати хміль. І вони слухняно приходять на поклик — поклик і свого черева, і тих решток жадоби до пригод, що збереглися ще в них у душах. Вивергають їх трущоби, борделі й гетто, гнійного вмісту яких ніколи не убуває. Немов упирі, набігають вони на села, одначе селу вони не потрібні. Вони тут зайві. Куці й почварні, волочаться вони шляхами та путівцями, схожі на плюгавих виплодків з якогось підземелля. Сама вже їхня присутність, самий факт існування — наруга над ясним сонцем, над свіжістю буйного зела. Стрункі дерева стоять німим докором цим жалюгідним нечестивцям, а зіпсутість цих заблуд тільки опоганює лагідну непорочність природи.

Чи нема в цім пересади? То все як залежить. Для того, хто вважає за головне в житті акції та купони, тут явна пересада. А ось для того, хто вважає за головне в житті людину, пересади тут нема. Існування легіонів ницих і безсловесних злидарів неможливо виправдати тим, що броварник-мільйонер живе в палаці у Вест-Енді, пересичується хтивими втіхами у визолочених театрах Лондона, накладає з лордиськами та принциськами і дістає від короля титул «сера». Теж мені, висвятився в лицарі! В давні часи біляві бестії здобували лицарське звання, врізаючись у вир битви і розчахуючи ворогів від голови до пупа. І, зрештою, то навіть ліпше вбити дужого чоловіка замашним ударом дзвінкого меча, аніж його самого, дітей та онуків його поволі обертати на худобу, обсновуючи лукавим павутинням економічних та політичних махінацій.

Але вернімось до хмелю. Тут відрив трудівника від землі позначився не менш, ніж у будь-якій іншій галузі сільського господарства Англії. Хоча броварництво неухильно зростає, хмілярство, однак, занепадає. 1835 року під хмелем було 71 327 акрів. Тепер лише 48 024 акри — на 3 103 акри менше торішнього.

Отже, землі під хмелем цього року обмаль, а тут ще й непогоже літо та сильні бурі спричинили недорід. Це лихо як для власників хмелю, так і для його збирачів. Власники хоч не хоч мусять обмежити себе в розкошах, а збирачі—в їдлі, що його вони й у найкращі часи не мають удосталь. Останні тижні лондонські газети рясніли безрадісними заголовками, як ось цей:

ЗАРОБІТЧАН ПОВНО, А ХМЕЛЮ МАЛО І ВІН ЩЕ НЕ ДОСТИГ. Або ось такі вістки: «Із хмілярських місцевостей надходять сумні новини. Останні два дні несподівано стало на годині, і сотні збирачів ринули до Кента, де мусять чекати, поки вистигне хміль. В Дуврі бродяг у робітному домі втричі більше, ніж цієї ж пори торік; в інших містах так само запізнення сезону спричинило великий приріст заробітчан».