Часом мене самого лякають мої узагальнення щодо масових злиднів у гетто і мені здається, що я стою занадто близько до картини і не бачу перспективи. В такі хвилини я вважаю за корисне вдатися до чужих свідчень, щоб довести самому собі, що то не просто в мене розходилися нерви й замакітрилось у голові. Фредерік Гаррісон[46] завжди справляв на мене враження людини стриманої та врівноваженої, і ось що він пише:

«Для мене принаймні досить є підстав засудити сучасне суспільство, як майже те саме рабство й кріпацтво, в разі назавжди закріпиться сьогоднішнє становище. А саме, що дев'яносто відсотків фактичних продуцентів багатства не мають хати, хіба що на тиждень; не мають ні клаптя землі, ні бодай власної кімнати; не мають ніяких цінностей, хіба що купу старого манаття, яке можна все вмістити на одному візку; тижневого заробітку їхнього ледве вистачає, щоб підтримати снагу в тілі, та й заробіток той непевний; мешкають вони здебільшого в таких закапелках, що добрий господар свого коня б там не поставив; від повних злиднів їх відділяє така тонка грань, що один місяць безробіття, хвороба чи які несподівані витрати — і вони вже лице в лице з голодом… Це звичайні умови, що в них живе пересічний робітник у місті й на селі, та ще нижче маємо чималий загін нужденних паріїв, охвістя промислової армії, — щонайменш одну десяту всього пролетаріату, нормальним станом якої є найжахливіші злидні. Якщо устрій сучасного суспільства має лишатися таким назавжди, то слід визнати цивілізацію за прокляття для величезної більшості людей».

«Для мене принаймні досить є підстав засудити сучасне суспільство, як майже те саме рабство й кріпацтво, в разі назавжди закріпиться сьогоднішнє становище. А саме, що дев'яносто відсотків фактичних продуцентів багатства не мають хати, хіба що на тиждень; не мають ні клаптя землі, ні бодай власної кімнати; не мають ніяких цінностей, хіба що купу старого манаття, яке можна все вмістити на одному візку; тижневого заробітку їхнього ледве вистачає, щоб підтримати снагу в тілі, та й заробіток той непевний; мешкають вони здебільшого в таких закапелках, що добрий господар свого коня б там не поставив; від повних злиднів їх відділяє така тонка грань, що один місяць безробіття, хвороба чи які несподівані витрати — і вони вже лице в лице з голодом… Це звичайні умови, що в них живе пересічний робітник у місті й на селі, та ще нижче маємо чималий загін нужденних паріїв, охвістя промислової армії, — щонайменш одну десяту всього пролетаріату, нормальним станом якої є найжахливіші злидні. Якщо устрій сучасного суспільства має лишатися таким назавжди, то слід визнати цивілізацію за прокляття для величезної більшості людей».