— Бій, битва, бойовище… Не життя, а бійка якась… А хочеться спокою, тиші, миру…

— Спокій нам тільки сниться, — неуважно сказала Валерія.

Вона дивилася у вікно, думала про щось своє і Олександра Павловича слухала впівуха.

— Банально, — раптово відреагував Олександр Павлович.

— Зате правильно… Слухай, Сашко, помовч трохи, дай мені отямитися.

— Ти ще там? — Він мав на увазі передзахист, так, здається, назвала Валерія.

Усміхнулася:

— Я ще там. Не все сказала…

— Ну доказуй, — погодився Олександр Павлович. — Можеш голосно. Вважай мене шефом — деспотом і рутинером.

— Ти не деспот, — вона легенько, кінчиками пальців, торкнулася його щоки. — Ти добрий і тактовний. Ти у всьому зі мною погоджуєшся: тобі так зручніше. Ти не прагнеш мене переробити…

— А всі прагнуть?

— Не всі, але багато хто. Ось шеф, наприклад.

— Який негідник! А ти, природно, не піддаєшся?

— Природно.

— А якщо і я почну тебе переробляти?

Сказав наче жартома, а пролунало серйозно. І відповіла Валерія серйозно:

— Піду я, Сашко… — Вона відвернулася, дивилася вперед. Попереду йшла “Волга”, на її задньому склі хиталася зелена долоня з жовтим написом по-англійському: “Увага!” — Тільки ти не почнеш. Тобі цього не треба. І ліньки.

— Хтозна…

— Знаю, знаю… — І замовкла, навіть очі заплющила. Втомилася, певне, дуже.

“Тяжко вам бої даються, — думав Олександр Павлович. — Ось вже й справді не жіноча це справа… Воїни… А гойдати науку з боку на бік — жіноча?.. Чи багато ота дівчина науці винна? Та нічого не винна! Ось наука їй винна. Як пологи, скажімо, полегшити, цілком знеболити. Щоб народжувала вона з десяток хлопців. Воїнів… — посміхнувся подумки: на сьогоднішній день “десяток” — кількість нереальна; двоє — і це вже забагато вважається. Натякнути зараз Валерії про другу дитину — вб’є. І зовсім не тому, що сама: якби був чоловік — його вбила б…