— Іду… — Олександр Павлович рушив було, але згадав про “портсигар”, повернувся, зняв піджак, повісив його на спинку стільця: прилад, що працював, повинен залишитися у квартирі.

— Що ще ти? — здивувалася Валерія.

— Жарко…

Поки ходив до машини, аналізував: що відбувалося? Може, прилад ні при чому, а раптове рішення Валерії залишатися вдома — всього лише результат її нез’ясованого гарного настрою? В тому-то й справа, що нез’ясованого. Але “чистим” експеримент поки що назвати не можна. Олександр Павлович правильно зробив, що не вимкнув “портсигар”. Варто спостерігати, як розвиватимуться події…

Пили коньяк, пили чай, у Валерії в холодильнику знайшовся сухий торт. Кухонька в квартирі тісна, стіл маленький, ледве утрьох розмістилися.

— Сашко, ти, напевне, голодний? — запитала Валерія.

— Три години тому я наївся на тиждень уперед. І на добу назад. Ти краще Наталку нагодуй.

— Я не хочу, — швидко сказала Наташа. її цілком влаштовував торт з чаєм.

— Тобто як це “не хочу”? — запитала Валерія. — Час вечеряти…

— Я правда не хочу… — Наташа благально дивилася на матір, знаючи чудово, що послаблення не буде.

— Хвилиночку, — сказав Олександр Павлович. — Зараз наша суперечка сама собою вирішиться.

Він пішов до кімнати і одягнув піджак. Помацав кишеню: “портсигар” на місці.

— Замерз, — пояснив він, сідаючи за стіл.

— Що з тобою? — В голосі Валерії почулася незнайома до цього нотка турботи. До речі, турбота ця була круто замішана на залізній категоричності Валерії, подолати яку не зміг би жодний “портсигар”. — Ти не захворів? Ану, дай лоб спробую… — Вона швидко простягла руку.

Олександр Павлович встиг відхилитися.

— Здоровий я… Так про що ти, Наталю?

— Я не хочу вечеряти, — повторила Наташа.

— Не хочеш — не треба, — Валерія, здалося, була здивована дивною нетямністю дочки. — Хто тебе примушує?

— Ніхто, — підтвердив Олександр Павлович і підняв чарку. — Наталю, я хочу випити за твою маму. Ти не проти?

— Не проти.