— Віриш: вперше ввімкнув. Боявся. Не моє…

— А ти у нас можеш тільки своє… Що за принцип, цікаво? Голографія? Ти хоч його розгортав, Кулібін?

Олександр Павлович подивився на Наташу. Вона напружено слухала їхню розмову, і слово “голографія”, промовлене Грантом, безумовно, було їй знайоме — від мами, напевне, чула; більше того, слово це — реальне і обгрунтоване — могло перекреслити казку, тільки що показану їй Олександром Павловичем. Адже він лише для того й згадав про прилад короля магів, а то лежав би він мертвим вантажем до скону віків…

— Ні, — сказав Олександр Павлович, — я його не розгортав. І жодною голографією тут не пахне, Гранте. Ти маєш дурну звичку: шукати будь-якому диву реальне пояснення. Навіщо?

Грант відірвався від приладу, глянув на Олександра Павловича, потім — на Наташу, розуміюче посміхнувся:

— Ти правий, Сашко. Дурна звичка. А диво в тебе вищого гатунку! — Підморгнув Наташі.— А ти мені сподобалася, принцесо. Ти циркова.

— Вона не циркова, — поправив Олександр Павлович.

— Ти мене не зрозумів, Сашко. Вона може рости в сім’ї пекарів, токарів, слюсарів, кесарів, все одно вона циркова. Настане час — сам побачиш. Прощавай, принцесо. Коли захочеш — приходь. Не соромся. Запитаєш Гранта Ашотовича — все тобі буде… — помахав рукою, легко перестрибнув через бар’єр і зник в форганку.

Олександр Павлович поклав прилад у ящик, узяв Наташу за руку і повів до гардеробної. До зустрічі з Валерією часу лишалося багато, і він зібрався показати Наташі заплановану програму — трюк з приладом Бема заздалегідь не планувався — з десяток забавних фокусів: з шовковими хустками, із стрічками, що нескінченно вилізали з фальшивої пляшки з-під шампанського; з фірменими монетами, що пригоршнями висипалися у срібне відерце з самих дивних місць — з порожньої долоні, з вуха, з носа, з вимикача на стіні, з водопровідного крана нарешті; з товстою голкою, що легко “прошиває” суцільне скло; з дюжиною футбольних м’ячів, які по черзі вистрибують з плоского чемодана-“дипломата”… І ще в гардеробній — в холодильнику— сховане було горіхове морозиво і шість спітнілих пляшечок з “Фантою”.

…Програму вони виконали повністю. Ледве встигли до інституту на призначену годину.

Валерія вже стояла на сходах, нетерпляче дивилася на дорогу. Олександр Павлович загальмував, і Наташа негайно вийшла з машини і пересіла на заднє сидіння. Олександр Павлович цей факт відзначив, але коментувати не став. І заперечувати не став, хоча — дивна річ! — він волів би, щоб зараз поруч з ним сиділа Наташа.

— Запізнюєтеся, — сказала Валерія.