— Цю людину, яка вміє читати по обличчях, — сказав Наташі Олександр Павлович, — звати Грант Ашотовнч. А її, Грантику…

— Зачекай, — увірвав інспектор. — Ти забув, Сашко: її ім’я я сам прочитаю… — Він уважно подивився на Наташине обличчя, смішно поворушив тонкими губами, закотив очі. Наташа спокійно чекала результату. — її звати… — інспектор не поспішав, — На-та-ша… Так?

— Так, — Наташа, здалося, зовсім не здивувалася, А чого, власне, дивуватися? Коли він вміє читати по обличчях, то вже ім’я дізнатися — річ нескладна.

Вони з Грантом стояли майже в центрі манежу, і Олександр Павлович мимоволі згадав себе, коли він уперше в житті опинився посеред величезної і зовсім порожньої зали, посеред оглушливо-важкої тиші, сам на сам із страхом, який породжує чужий і далекий, навіть, здається, ворожий людині простір; виразно згадав холодну цівку поту, що раптом скотилася поміж лопаток.

Потім цей страх минув, але досі Олександр Павлович не любив залишатися в манежі сам, так, правду кажучи, і не траплялось: асистенті” в його атракціоні — вісімнадцять чоловік, то про яку самотність може бути мова?

Але було ж!..

А він обіцяв Наташі казку.

— Зачекайте! — враз вигукнув Олександр Павлович. — Я зараз! Тільки нікуди не йдіть. Стійте там, де стоїте. Ну поговоріть про що-небудь… Грант, розкажи їй щось.

— Ти куди? — крикнув Грант.

Але Олександр Павлович вже біг коридором, кулею влетів сходами на другий поверх — до своєї гардеробної, відкинув кришку кофра, в якому зберігав будь-який дрібний, що не використовується в роботі, реквізит, розгріб повітряний, чомусь із запахом стайні завал картатих шовкових хусток, вийняв з дна акуратний дерев’яний ящик з ручкою, подібний до тих, в яких геодезисти зберігають свої теодоліти чи кремальєри, і стрімголов кинувся назад, до манежу, навіть не зачинивши гардеробну, відкинув оксамитову завісу форганга, зупинився, важко дихаючи.

Грант і Наташа, як і раніше, стояли посеред манежу, а срібна вертушка, вже підвішена на тросах, пливла на потрібний для польоту висоті над бар’єром і тонка швунгтрапеція вільно гойдалася під нею.

— Чекаєте? Добре…

Він переступив через бар’єр; намагаючись не схибити, поставив ящик точно в центрі манежу, відкрив його, дістав звідти апарат, схожий на звичайний фільмоскоп для дітей, лише не з одним об’єктивом, а вісьмома, причому якимись дивними — вузькими, довгими, подібними на револьверні дула з розтрубами-блендами на кінцях. Швидко прикрутив чотирипелюсткову антенку, гвинтами на ногах-оборах вивів на середину краплю рівня під склом — “загоризонтував” прилад. Розмотав довгий тонкий дріт, приєднав його до розетки на зовнішньому боці бар’єра.