Олександр Павлович визирнув з-за завіси. “У манежі” підвішували “вертушку” повітряних гімнастів. Вона лежала на червоному репетиційному килимі — сяяла хромом ракета, ще не готова до польоту; провислі троси від неї тяглися під купол, де їх кріпили.

— Тягни на мене, тягни! — гукнули під куполом. — Ну, куди ти тягнеш, бовдуре, певне, кріплення не відчуваєш? Ось я тобі руки повідриваю!

Все це було поки що цілком цензурно, але хто дасть гарантію, що так і надалі триватиме? Цирковий артист — людина у висловах нестримана. Наташу варто відвести від гріха подалі… Олександр Павлович зробив було крок до неї, але хтось поклав йому долоню на плече.

— Почекай.

Оглянувся. Інспектор манежу.

— Привіт, Гранте. Ця дівчина — зі мною.

— Я зрозумів, — сказав інспектор, пройшов мимо, встав за бар’єр: — Гей, нагорі! Ану тихше! Ви не самі тут… — Він простяг Наташі руку, допоміг перебратися до манежу. — Дивись: це ракета. Невдовзі вона злетить над усім цим, — він обвів рукою порожній темний зал для глядачів, ряди крісел з відкинутими сидіннями, що крутим амфітеатром йшли вгору, круглі ложі освітлювалися з чорними зачохленими “гарматами” софітів. — Вона швидко-швидко помчить по колу, а на трапеції під нею, бачиш: ось трапеція, ось вона закріплена… на спеціальних завісах… ось петлі, просунь руку, зручно?., на трапеції і на петлях працюватимуть гімнасти. Це добрі гімнасти, побачиш, коли прийдеш на виставу. Адже ти давно не була в цирку, чи не так?

— Звідки ви знаєте? — запитала Наташа.

Вона сиділа навпочіпки перед ракетою, і маленька рука її міцно тримала паскову петлю, вільно пристягнуту до хромованого боку “вертушки”.

— Я здогадався, — сказав інспектор. Він сидів навпочіпки поруч з Наташею. — У тебе на обличчі написано.

— Не може бути. — Наташа випросталася. — А мама каже, що я мов камінна: жодних емоцій.

— І мами можуть помилятися, — зітхнув інспектор. — А скоріше, вона просто не вміє читати по обличчях. Це дуже важка наука: читати по обличчях.

— А де ви навчилися?

— Читати по обличчях? — він посміхнувся. — Тут, у цирку. Тільки тут і можна добре навчитися цього.

— То й Олександр Павлович також вміє? — незрозуміло було: чи то Наташа серйозно повірила інспекторові, чи сприйняла жарт і підхопила його.

— Олександр Павлович вміє більше: він людей наскрізь бачить. Так, Сашко?

— Майже так, Гранте, — погодився Олександр Павлович, — бачу, тільки туманно.

— Не прибіднюйся, Сашко. Ти ж на крайній випадок піднатужишся і винайдеш який-небудь ящик з діркою. Крізь неї все буде видно, як на долоні…

Як у воду дивиться, старий базікало, думав Олександр Павлович. Знав би він, що майже влучив у ціль: не в “десятку”, але зовсім поряд. Він любив Гранта, як, до речі, і всі артисти, пам’ятав його мало не з дитинства — той вже й тоді інспектором манежу працював, по-старому шпрехшталмейстером, — хоча, як здавалося Олександрові Павловичу, Грант був ненабагато старший від нього самого. І все ж, хто знає? До його паспорта Олександр Павлович не зазирав.