Тепер можна було краще роздивитись на зовнішність господаря. Сухе обличчя, обтягнуте жовтуватою шкірою, заштриховане сіткою дрібних зморщок; густе для його віку чорне волосся, але дуже посивіле; погляд гострий.

— Ваше минуле і минуле ваших друзів мені відоме, — продовжував Раджимі, — і повертатися до нього не варто. Ви виявили готовність виконувати обов'язки, свого часу прийняті нами всіма?

— Так.

— Дуже добре.

Раджимі говорив з дуже помітним східним акцентом, голос у нього був вкрадливий, спокійний, співучий.

У вікно, яке виходило до арика, дивилися плакучі іви. Дзюркотіння води нагадувало ніжну мелодію. Раджимі навстіж відчинив обидві стулки вікна, і до кімнати полилася приємна прохолода.

— Так буде краще, — сказав він. — Мене цікавить, де працює Алім.

Микита Родіонович назвав гідроелектростанцію.

— А який настрій в Аліма? — поцікавився Раджимі.

— Тобто? Як це розуміти?

— Ну, чи готовий він сприяти нам?

— Не сумніваюся.

— Це головне, — закивав головою Раджимі і посміхнувся. — Мене саме це цікавить. Треба доручити Аліму, щоб він зібрав повні відомості про своїх земляків, які працюють разом з ним: хто вони, звідки родом, чи брали участь у війні, чи перебували в полоні.

Микита Родіонович пояснив, що не бачився з Алімом більше місяця, але гадає, він прийме доручення і постарається його виконати. Алім працює на підприємстві з дня повернення в Узбекистан, знає всіх робітників і службовців.

Микита Родіонович поцікавився, як швидко треба побачити Аліма і передати йому доручення.

— Я розмовлятиму з ним сам, — відповів Раджимі. — Ви напишіть йому кілька слів, щоб він зрозумів, з ким має справу.

— Зараз?

— Так, зараз.

Раджимі висунув шухляду стола, вийняв кілька аркушів чистого паперу, поклав перед Ожогіним і подав йому автоматичну ручку.

Не роздумуючи, Микита Родіонович написав: