— Здається, я знаю, хто ви, — після деякого замішання сказав він по-російськи і простягнув руку.

— Карл!.. Карл!.. Рушили… — залунали голоси.

Колона прямувала по Берліну до Трептовського парку. До неї приєднувалися все нові й нові шереги.

Карл ішов, тримаючи під руки Аліма й Андрія.

— Я і батько залишилися там. Виїжджати було б неправильно. Ми не могли ухилятися від боротьби за майбутнє Німеччини… Ми — німці-патріоти — теж не сидимо склавши руки. Ми боремося за єдину демократичну Німеччину.

Очі в Карла були батьківські, такі самі ясні, правдиві. В них палав той самий невгасимий вогонь. Грязнов дивився на нього і думав, що в Німеччині тепер багато людей, які зможуть пройти не тільки через кордон штуммівських поліцаїв, але й через будь-які перешкоди.

— Я комуніст, — продовжував Вагнер. — Я довго думав, перш ніж став ним, і тепер усі мої сили належать комуністичній партії.

Вони проходили повз високий постамент, на якому стояла величезна постать радянського воїна-переможця. Він тримав у руках врятовану дитину. Біля ніг воїна лежала розбита, колись зловісна свастика — символ фашизму. Важкий меч розсік її і повалив у прах.

Сонце яскраво освітлювало обличчя воїна, який виконав свій священний обов'язок. Воно було суворо-спокійне і мужнє. Посланці народів підходили до підніжжя пам'ятника, клали квіти і, відійшовши вбік, дивилися на просте обличчя воїна. І в устах кожного з них всіма мовами звучала клятва: «За мир!».