— Стій! Хто йде? — пролунав з темряви голос.

Відповіддю була тиша. Юргенс і Раджимі, наче по команді, кинулись на землю.

— Хто тут? Виходь! — вимогливо наказав хтось праворуч.

Раджимі, звиваючись, наче гадюка, поповз назад, у яр, по його дну. Юргенс насилу встигав за ним рачки.

Бах! — гримнув постріл і голосно віддався у вухах. — Бах!.. Бах!..

Позад втікачів почулися стримані голоси. Юргенс озирнувся — нікого не видно.

«Тікати! Втекти!.. Темно — не знайдуть».

Попереду чорнів гай. Там, і тільки там, порятунок!

Ось і сухе русло. Тепер до гаю недалеко. І тут можна бігти, вже не пригинаючись. У роті пересохло. Дихання виривалося зі свистом. Раджимі біг попереду, і Юргенс ледве наздогнав його.

— Прокляття! Як могло трапитись таке?.. Кому ми довірилися? — прошепотів він.

Знову пролунали один за одним три постріли. Кулі зі свистом пройшли горою, і знову почувся вимогливий і грізний вигук:

— Лягай! Не втечете!

Юргенс вийняв з кишені восьмизарядний «вальтер». Треба було перепочити, відбитися і виграти хоч би одну-дві хвилини.

Мозок працював, незважаючи на фізичну втому, чітко і ясно. Юргенс добре розумів, що мертвий він нікому не потрібен, що стріляють не по ньому, а вгору, лякають, що його хотять вимучити, загнати і взяти живцем.

— Стій! — вже зовсім близько пролунав вимогливий голос.

— Стій! — луною відгукнувся другий.

Юргенс зважився на останній захід: він дав Раджимі підніжку, збив з ніг і прикрився його тілом.

— Що ви робите? — з хрипом вирвалось у Раджимі.

— Лежіть! — наказав Юргенс і послав у темряву один за одним чотири постріли.

У відповідь пролунав чийсь стриманий сміх. Юргенс вистрілив ще раз.