— Земляки? Знайомі?

— Ні те ні те, — Грязнов похитав головою. — Ми познайомились у гауптмана Брехера. Я дезертирував з Червоної Армії на початку сорок третього року. Тоді ж перейшов лінію фронту. Довго переховувався в селах, уникаючи зустрічі з партизанами, а коли почали наступати радянські війська, пішов на захід.

Ожогін розповів, що народився в колишній Оренбурзькій губернії, виїхав звідти з батьками незабаром після революції і більше на батьківщину не повертався. Єдиний його брат живе в Середній Азії. Інших родичів немає.

— Хто брат?

— Інженер-геолог.

Юргенс кілька разів стукнув пальцями по столу, дістав із кишені піджака великий срібний портсигар і, поставивши його на ребро, почав розглядати. Потім вийняв сигарету й закурив.

— Спеціальність? — звернувся він до Ожогіна.

— Інженер-електрик і зв'язківець.

— Освіту одержали за радянської влади?

— Звичайно.

— Що ж вас примусило стати нашим другом?

Юргенс стулив на кілька хвилин важкі повіки.

— Як вам сказати… — криво посміхнувшись, почав Ожогін після невеликої паузи. — Причин є багато, і розповідати можна довго, але я скажу найголовніше: мій батько помер у в'язниці, мати не перенесла його смерті. Я і молодший брат були озлоблені за батька…

— За що ж його посадили до в'язниці?

— Він був запеклим ворогом радянського ладу.

— А ви? — Юргенс перевів погляд на Грязнова.

— Особливих причин немає, — відповів той.

Юргенс встав з-за стола і твердими, розміреними кроками пересік кімнату по діагоналі від стола до книжкової шафи і назад.

— Що ж трапилося з вами? — спинившись позад прибулих, знову звернувся він до Грязнова.

— Зі мною нічого не трапилось. Мій батько народився і живе в Сибіру, в Іркутській області. Там же знаходиться молодша сестра. Є ще дядько по матері, зле я не знаю, де він. Я перед війною закінчив педінститут. На ваше запитання, мабуть, і не відповім. Я навіть не задумувався над тим, чим ви цікавитесь.