Цього короткого полярного дня сонце над морем так і не з'явилося. За островом Ведмежим, що довго маячив з правого борту, ніби перекинута догори дном шлюпка, сутінки загусли, а через деякий час на море знову спустилась ніч. Чи то звикли очі, а може, ще з якоїсь причини, але зараз ніч уже не здавалась такою непроглядною і не лякала так, як раніше.

Ролф пішов на корму, зачепив на кінець щогли антену і, не розв'язуючи паруса, підняв блоком щоглу догори. Потім, вмостившись біля дверей рубки, розчехлив рацію, підключив батареї і довго шукав в ефірі хвилю радіостанції розвідвідділу дивізії. Та, мабуть, невчасно вийшов на зв'язок а чи там, за Карриквайвішем, вже більше не чекали повідомлень від групи Боярова, а тільки хвиля мовчала. Пізніше, біля рації Ролфа змінив Касян, проте і його уперті спроби пробитися крізь товщу ефіру не мали успіху. Наганяючи смуток, рвучи на шматки душу, десь співали «Катюшу» і «Васю-Василька», бренчали гітари і схлипував джаз, роїлися позивні сотень тисяч інших радіостанцій, але не було в навушниках тієї, котру так шукав, так хотів почути Касян.

Вже кілька раз встигли змінити один одного біля штурвала і рації Касян і Ролф, встигла виспатись Інгрід, залишились позаду більше як п'ятсот миль дороги, а сонце так і не бажало хоча б на мить визирнути з-за пругу. Воно визирнуло лише біля берегів Шпіцбергена. Човен обходив льодовий масив, що насувався з північного сходу. Для цього довелось відхилитись од курсу і пройти миль сорок на схід. Ролф, що стояв на вахті, вже почав було хвилюватися, як би це льодове поле не відрізало «Крістіну» від берега, котрий за його уявленням мав бути десь північніше, але в цей час на горизонті знову просвітліла ніжна, блакитно-зелена стрічка і на її тлі чітко позначилася лінія горизонту.

— Земля! — прошепотів Ролф Улл, переживаючи почуття, дуже схожі до тих, які пережив матрос, що сидів у бочці на високій щоглі Колумбової каравели. — Земля!.. Земля!..

Крик розбудив супутників. Вони навалились на плечі Ролфа, нахилились до вітрового скла і завмерли. На їх лицях блукав відблиск перших сонячних променів і того невимовного блаженства, котре знають лише ті, хто, рятуючись з затонулого корабля, раптом бачить берег.

Коли підійшли ближче, побачили високу скелю, що дуже нагадувала чоловіка. Він стояв на колінах, приклавши до очей долоню, ніби вдивлявся в морську далину, за якою лежала Європа.

— Лакоонт, — показавши на скелю, промовив Ролф і одразу ж переклав для Касяна: — Той, що дивиться вперед.

— Наші помори називають його — «Болван без шапки».