— Діло нехитре, — пояснював їй Касян. — Треба тримати строго на північ, за компасом.

Він одступив на крок від штурвала, Інгрід ухопилася за колесо.

— Спокійніше, красуне. Човен керма слухається. Спробуй повернути праворуч… Добре, а тепер ліворуч, поки ніс човна не стане проти темного кінця стрілки. Ось так. Тепер ти справжній шкіпер.

— Шкіпер! Капітан!.. — Дзвінкий сміх виповнив рубку.

Інгрід повернула лице до Касяна, і Ролф побачив у її очах таку щиру вдячність, що йому раптом стало ніяково. Подумав, що у ставленні до Інгрід поводив себе нерозумно — був холодним, ні разу не посміхнувся, як це бувало раніше. Адже вона звикла до його посмішки, завжди шукала її. В юності вони були по-справжньому захоплені одне одним. Тоді Ролфу здавалось, що з цього обов'язково народиться велике почуття, яке зв'яже їх на все життя. Так в Хаммерферсті єдналась переважна більшість нар. Вибираючи одне одного ще в шкільні роки, разом росли, любилися, будували сім'ю, ростили дітей, старілись. Цей закон прийшов до них від предків, і ніхто не замислювався, чому це так. Може, тому, що в їхньому північному місті було мало людей, а значить дівчата мали невеликий вибір, а може, через те, що в жилах текла не така гаряча кров, як у жителів півдня, та вже коли хто вибирав у юності подругу життя — знав: з нею йому судилося побачити своє останнє світання.

— Яке тихе море, — сказала Інгрід, милуючись красою розмальованого фіолетовими сутінками простору.

— Дійсно, не шелесне, — підтримав її Касян.

— А мені ця тиша не подобається, — спохмурнів Ролф.

— Чому? — здивувалась Інгрід.

— Не знаю. Страшнувато все навкруги і зловісне якесь.

— Признаюсь, у мене теж якийсь незрозумілий жах у грудях, мов шматок льоду. Я от сміюсь, а він не тане. Дуже боюсь моря.

— Боятися моря, красунечко, нічого. Пізно вже. Скоро на місці будемо. Перед вами Беллсунд, затока-дзвін. Тут колись знайшли дзвін з лодії Івана Старостіиа. Він прожив тут майже все життя і не боявся.

— Він був мужнім, а я… боягузка, — Інгрід трохи кокетувала.

— Бензин у баку кінчається, — зауважив Ролф. — Ходімо, Яне, зіллємо з бочки. Впораєшся зі штурвалом, Ін?

— О, так!.. Я тепер шкіпер, — вона вчепилась за колесо штурвала.

— Не забувай: ніс човна і темна стрілка компаса повинні стояти на одній лінії, — нагадав, виходячи з рубки, Касян.

— Добре, добре, вчителю… Чи як це? Єсть, капітане!

Чоловіки пішли на корму, дістали з-під брезента бочку, шланг, відро; коли бак знову був повний і Ролф закручував на ньому пробку, Касян помітив на горизонті чорну цятку. Вона випливла з-за гостроверхих гір і по крутій дузі рушила до моря. На очах розрослась в хмарку, а далі в чорний грозовий фронт. Тиша змінилася ревом, що наростав все дужче. З заходу ударив вітер. Могутній, злий, несамовитий, він зачепив «Крістіну», наче багром, і потягнув у глибину затопи. Інгрід перелякано закричала. Друзі кинулись до рубки. Касян став до штурвала і спробував виправити на вітер. З лихою бідою це йому вдалося зробити, проте і в такому положенні човен не в змозі був противитись ураганному шквалу. Їх зносило на північний схід із швидкістю кур'єрського поїзда, і скоро вони вже могли розгледіти протилежний скелястий берег затоки.