За ним у глибині бухти ховався Хауген. Там до того, як було вирішено перенести тили загону в Долину Гейзерів, містилася основна база. Склади провізії і боєзапасів знаходились ще в штольнях Хаугена. Віддати їх німцям — означало погодитись на голодну смерть.

Обороняти всі три селища у загону не було сили, а тому вирішили зустріти німецьких десантників біля Старого порту. Знали, що Мюллер не одважиться йти під водою, а значить, і під кригою, до причалів вантажного. Туди пробитися непросто. Навіть літом не всі кораблі ризикували ставати під завантаження біля пірсів Хаугена. А до стінок Старого порту швартувались і океанські велетні. Глибина дозволяє і лід тонший. Найбільш вірогідно те, що підводний човен висадить свій десант тут, тут його і зустріти треба. Здавалось, загін зайняв позицію з усіх міркувань вигідну: шлях у Хауген лежав через Старий порт, на пірсі складені і лежать ще з початку війни ящики з шахтним обладнанням фірми «Стуре Норшке», штабелі лісу, шпал і рейок. Ніби все продумали, все врахували Уве Роял Люнд і його начальник штабу Олаф, та, як виявилось, логіка тих, хто обороняється, не завжди відповідна до логіки атакуючих.

Підводний човен Мюллера не примусив себе чекати. Він з'явився, правда, не з-за південного мису (і це було першим порушенням логіки), а з-за північного, пройшов чистою водою до льодового припая і зупинився біля його кромки приблизно на відстані кілометра від причалів Старого порту. Там він стояв довго, наче розмірковуючи, йти далі чи ні. Потім з нього вдарив сліпучий меч прожектора. Біле колесо, ніби нехотя, прокотилося пірсом, ковзнуло по лабазах та інших будівлях порту і перескочило на лівий верхній виселок, до заходилося уважно обмацувати будинки, вулиці, підступи до Свердрюпбюена з боку гори і бухти. Не побачивши піде жодної живої душі, прожектор погас.

— Твій план, здається, правильний, — сказав, звертаючись до Люнда, начальник штабу. — Вони не підозрюють, що ми вже тут!

— Цей молодший Улл башковитий хлопець. Він так з ними говорить, що запідозрити просто неможливо. Молодець.

Вони стояли біля слухового вікна велетенського вугільного складу. Звідси добре було видно Свердрюпбюен, затоку і навіть околиці Хаугена.

А тим часом човен поволі спускався під воду. Помітили це не одразу. Якось зненацька у хвилях зникла його палуба, а потім і рубка.

— Невже вирішили залишити нас у спокої? — з надією спитав Олаф.

— Не думаю.

— А раптом?

— Не знаєш ти німців. Напевне, якусь капость придумали.

— Зрештою, що їм тут треба? — не здавався Олаф. — Прийшли, переконались, що все на тисячі миль навкруг мертве, і додому, на материк.