— Коли б так, — сумнівався Люнд. — Чув, що говорив радист з човна: наказано все перетворити на пустелю, а те, що тут від народження планети пустеля, — їх не стосується. Наказ для них — вищий бог! Навіщо думати, коли є начальство? Зараз виринуть десь ближче до берега і візьмуться до справи.

— Дивно, Лонгір північніше, а тут неначе тепліше.

— Гольфстрім, — сказав Люнд і помітивши, що поруч з пірсом спучується лід, додав: — А ось і вони… Німці є німці. Швидше земля зірветься з орбіти, ніж ці пруссаки відступляться від того, що намислили.

Спочатку з проламу у кризі пробилась гострим тесаком рубка, потім спливли ніс і корма. Поповзла догори мачта прожектора, і знову темряву ночі прорізав його сліпучо-білий сніп. Він проліг від Старого порту на верхнє селище, і заходився шукати там когось, так ніби напевне знав про його там існування.

— Кого вони шукають? — сам себе запитав Олаф.

— З певністю можна сказати, що не нас.

Уве Ролл підняв до вікна кулемет.

— Так і кортить полоснути по цьому прожектору.

— Не дістанеш, — зупинив його начальник штабу. — Не дістанеш, а себе викажеш.

— Далекувато, твоя правда.

— Хай уже вони і далі думають, що ми ще в Свеа, — сказав Олаф. Тут він угледів поруч з верхнім селищем ланцюжок лижників. Намацавши їх, промінь перестав кидатися з боку на бік: вів їх, показуючи дорогу, освітлюючи шлях. Без бінокля було видно: йшли німці, несли за плечима якісь термоси чи бідони, що відбивали світло прожектора металевим блиском. Певне, човен висадив їх десь північніше на березі Айс-фьорда. Зараз, опинившись вище адміністративного селища, вони цілились йому у тім'я.

— Вони обійшли нас! — схвильовано промовив Олаф. — Бачиш, заходять до нас у тил.

— Бачу, — спокійно відповів Люнд.

— Що будемо робити?

— Почекаємо.

— Що це вони несуть?

— Май терпіння, зараз усе з'ясується.

Уве Ролл Люнд мав рацію, через п'ятнадцять хвилин усе дійсно прояснилося. Ланцюг десантників з підводного човна (вони встигли нарахувати сімнадцять чоловік) зупинився, розвернувся до селища фронтом і по команді покотився донизу. Діставшись селища, десантники заходилися підпалювати будинки. Дерев'яні, добре висушені вітрами і морозами, облиті бензином, вони спалахували і горіли, мов сірники. За недовгий час вогонь палав уже над усім селищем. Те, що протягом стількох років будували одні, інші нищили граючись.

— Треба щось робити! — стискаючи кулаки, видихнув Олаф.

— Що?