Касян стояв закам'янілий, сліпий від горн і сліз. Його покликали раз, другий, але він не чув нічого. Тільки коли підійшов Людвіг і попросив його відійти від лебідки, до кожна нова хвиля могла змити його за борт, розімкнув заледенілі пальці. Проте в каюту вже не пішов. Стояв біля бортових дверей, поки не спустили трап.

— Що з тобою, Яне? Ти погано виглядаєш. Може, тобі чимось допомогти? — допитувався стурбований його станом Людвіг. — Тобі потрібен лікар.

— Не хвилюйся, я в нормі. Це нерви…

— Братові, Яне, треба говорити правду. Я ж бачу, з тобою щось недобре відбувається. Сталося це в той час, коли ти залишився один. Скажи мені, в чому справа? Інакше я буду думати, що винуватий у чомусь я…

Касянові було важко говорити, горло стиснула судомина і сил стало лише на те, щоб не розплакатись. Він обняв Людвіга, вчепився в його плече задубілими на вітрі пальцями.

— Ти ні в чому не винуватий… — І Касян показав на стіну, де великими, майже на повний людський зріст, літерами було написано: «ПРИЧАЛ ПЕТРА ДОБРИНІ». — Цього хлопця убив Шульков.

— Хто? — перепитав Людвіг.

— Джонсон! — заскреготав зубами Касян. — Петро був моїм другом, і його тепер нема. Ніколи не думав, що він може померти. Такий молодий…

— Слова не допоможуть, тому я не буду тебе заспокоювати, — по довгій паузі промовив Людвіг. — Я розумію тебе — це горе.

Він провів Касяна на берег і, стискаючи на прощання руку, сказав:

— Ми з Інгрід чекаємо на тебе. Коли б ти не приїхав, ми будемо раді.

Прибрали трап, віддали швартові, і шхуна відчалила. Людвіг весь час стояв на борту. Потім, коли судно порівнялося з маяком, зайшов до рубки. Касян бачив це, піднімаючись сходами з порту в селище. Піднімався поволі. Неначе пудові гирі висіли зараз на його ослаблих ногах. На середній площадці зупинився перевести подих, сперся на поруччя і довго дивився за маяк, проводжаючи поглядом шхуну сюсельмана, що вже виходила в Айс-фьорд. Мис Ліннея сягав обрію, виблискуючи на сонці гостряками льодових вершин, а ще далі, за Форландською протокою, проглядала з рожевої мжички бліда смужка Землі Принца Карла.

Вже не раз Касян ловив себе на тому, що поза власним бажанням милується неласкавою красою Півночі. Тут і земля, і море, і небо, і повітря несли на собі печать неповторної первозданності, що таїла в собі незвичайну силу, здатну відроджувати людину, вселяти в неї духовну чистоту і міць.

Касян не раз мав нагоду переконатись, що тут сама природа ставить безкомпромісні вимоги до людей і безкомпромісно визначає ціну кожному, сортуючи їх на вартих і не вартих поваги. Не вартих Північ не любить, вона викидає їх, як море викидає на берег сміття і тріски, а вартих…