— Панове, насмілюсь доповісти, ми обійшли мис Ліннея.

Йому не відповіли, проте це його не збентежило.

— На березі видно великий камінний хрест. Накажете спускати шлюпки? Я доко дав команду: «Стоп-машина!»

«Грейс О'Нейл» спустила шлюпку. На берег відпливли Патрік, Касян, Людвіг і шкіпер Хосуел. Прапорці на її щоглі просемафорили на шхуну сюсельмана і звідти на берег вирушила шлюпка з матросами, озброєними кайлами і лопатами. Вісім чоловік зійшли на горб, до братської могили. На ній височів великий, у два людських зрости, камінний хрест. Солоні вітри і мох майже зруйнували висічені на ньому слова. Чітко читалася лиш назва корабля «Карл Інгелот».

Касян показав місце, де він закопав тіло Кребса. Матроси заходилися розчищати злежаний сніг, довбати кайлами вічну мерзлоту.

— Тіло краще взяти монолітом, з мерзлотою разом, — порадив Касян.

— Так, так, — закивав головою Хосуел. — Так буде ліпше для експертів. 1 везти краще. Покладемо в цинковий футляр, засипемо снігом, загорнемо в брезент… Буде, як у холодильнику.

Касян одійшов убік, закурив. Згадався Добриня. Після операції Петру не стало краще, він усе ще перебував у нестямі. Перед від'їздом з Баренцбурга Касян подзвонив до лікарні. Трубку взяла Людмила. Досить було почути її голос і без прямого запитання отримав вичерпну відповідь: вона любить Петра.

«А якої відповіді ти, власне, чекав? Хотів почути, чи любить вона тебе? Куди поспішаєш, час усе розставить на свої місця. Тобі сорок шість, мав би знати — на чужому горі ще ніхто собі щастя не добув. Чи міг би ти жити, знаючи, що заволодів чужим коханням? Ні і ні!»

— Кассію-Я-а-ане! — почув голос Патріка.

Повернувся і побачив друзів. Вони стояли на вершині скелі, що чорним громаддям нависала над прибережним горбом. Коли піднявся до них, побачив: стоять біля невеликої тріщини і щось уважно розглядають, розгортаючи лишайник.

— На цьому місці вона знайшла ремінь, плетений шолом, а в ньому контейнер.

— І як вона його помітила? — здивувався Патрік. — Усе ж поросло мохом.

— Вона оступилась.

— А я стільки років шукав, — сказав Касян. — Кожного літа приходив сюди і не побачив…

— Давайте вийдемо ще трохи вище, — запропонував Людвіг.

— Що, потягло на ходжені стежки? — посміхнувся Касян.

— Повинен визнати, що це саме так, — Людвіг обняв Патріка за плечі. — На макушці он тієї скелі, друже мій, ми стояли, стискаючи кулаки від безсилля і люті, коли підводний човен забирав на борт Шлезінгера і Сема. До цього часу шкодую, що не змогли ми їх тоді перехопити.

— На двох покидьків сьогодні у світі було б менше, — сказав Касян. Там, трохи вище на схилі, він упізнав те місце, де лежав, стікаючи кров'ю, з пробитими кулею ногами. Це було за тими гострими, наче вовчі ікла, уламками скелі.