— Знаєш, мені снилася моя бабка, твоя, виходить, прабабка. Я була маленька, а вона сиділа в кріслі й церувала білизну. Ми розмовляли про щось смішне — про що, як то буває уві сні, невідомо, але я сміялась до сліз.

Бабка відривала довгі білі смужки полотна і клала мені на голову, а я вдавала, що серджуся, що це мене дратує, стріпувала головою, стьожка падала додолу або висла в мене на носі чи на вусі… І ми знов сміялись, а бабка клала мені на голову нову стьожку полотна. Раптом вона сказала: «Я знаю, Ядвісю, ти нещаслива…»

Я мушу слухати цю нісенітницю, і сама не знаю, чи то сміятись, чи то вдавати, що мені сумно. Розповідаючи, вона приглядається до мене, дивиться на мої туфлі, панчохи; в мене таке почуття, ніби силкується побачити, що в мене під сукнею, яка білизна, який ліфчик, а може, її цікавлять мої думки? Вона повертається, прямує до вікна, перевіряє, чи волога земля у вазонах. Питає:

— Котра зараз година?

— Чверть на п’яту.

— Ви ж, здається, збиралися в кіно?

— Атож, але Роман саме почав поратись коло машини.

— Видно, барахлить.

Так ми звичайно говоримо про мотоцикл, уживаючи Романову термінологію: «поратись коло машини», «барахлить». Але якщо його мати сприймає все це цілком серйозно, я вважаю, що вічно копирсатися в мотоциклі — дитяча примха. Я йду в кухню, виглядаю у двір і бачу Романа: він сидить навпочіпки біля розстеленої газети. Поряд стоїть його мотоцикл із знятим колесом та крилами. На газеті лежать якісь дрібні деталі, гвинтики й коліщатка. Роман зайнятий ділом, сенс якого мені не зрозумілий, у кращому разі я можу порівняти це з тим, як чистять м’ясорубку після користування, але м’ясорубку розбирають і чистять, щоб нею знов можна було користуватись. А Роман, здається, їздить на мотоциклі лише для того, щоб потім його розбирати й чистити; для нього ця робота куди важливіша, ніж їзда, це якась самоціль. Ось я бачу, як Роман застиг непорушно, втупившись очима в якусь маленьку деталь.

Він тримає її пальцями, дивиться на неї, мов зачарований, потім кладе назад, підводиться, переходить на інше місце і знов робить те саме. Годину тому я бачила його в такій самій позі, нічого відтоді не змінилось, робота нітрохи не посунулася вперед. Навпаки, здається навіть, що Роман розбирає мотоцикл на все дрібніші частини. У дворі вже лежить тінь, стає прохолодно.

Звідкись із сусіднього двору долинають веселі дитячі голоси, в повітрі стоїть запах прим’ятої й зів’ялої трави.

Я саме наміряюсь гукнути Романа і сказати йому, щоб надяг піджак, коли в передпокої лунає дзвоник. Іду відчинити двері — у парадному стоїть дівчина в барвистій сукні, на голові в неї поштарський кашкет. Через плече висить шкіряна сумка, в руці дівчина тримає лист.