* * *
Минув рік від дня мого весілля. Я захистила диплом і вже два місяці працюю. Ми мали їхати в Болгарію, але несподівано захворіла свекруха, довелось повернути путівки. Ми на цьому втратили, але стан здоров’я Романової матері справді не дозволяв їхати. Ні з того ні з сього в неї почалося гостре запалення жовчного міхура, потім до цього долучилося запалення легень та якісь ускладнення на нирки. Тепер найгірше вже позаду, але свекруха дуже ослабла, схудла, її продержать в лікарні ще два тижні. Вчора я до неї не ходила, там був Роман. Увечері він сказав, що дуже непокоїться за матір, бо останні аналізи погані, він боїться, чи це часом не початок уремії. Я сама собі подумала: цікаво, скільки часу це може тривати? Мене з нею ніщо не зв’язує, це зовсім чужа мені людина. Вона лежатиме в своїй кімнаті й повільно вмиратиме, дуже повільно, як то звичайно буває зі старими людьми, що хапаються за життя. Треба буде прислухатися, чи вона не кличе, обслуговувати її.
Хто зна, чи не буду я змушена покинути роботу, ми ж неспроможні найняти доглядальницю. А нашу весільну подорож у Болгарію доведеться відкласти «до грецьких календ»… Потім я уявила собі, як іду за труною Романової матері, не знаю тільки, що б я тоді надягла. Чи обов’язкова для мене, жінки її сина, якась жалоба?
Напевно, так. Звичайно, найкраще буде спитати про це мою маму. Я кажу:
— Не журись, може, мама якось оклигає. Заберемо її до себе, будемо доглядати.
Роман нічого не відповів, тільки подивився на мене, але я не могла вичитати з його очей, що він у ту хвилину думав; сподіваюсь, він теж не міг здогадатися, про що думала я.
* * *
Субота, дуже теплий вересневий день. Свекруха два тижні тому повернулася з лікарні. Вона зовсім не лежача й не безпорадна. Стала тільки менш рухливою, схудла, сидить на дієті й багато спить. Їла вона завжди мало, а тепер харчується самими сухариками. Часом з’їсть шматочок курятини, яку сама собі готує, або риби, але рибу важко дістати. Зате, позбувшись підвищеного тиску, втішається кавою та цигарками. Ні обслуговувати її, ані ходити коло неї не треба. Зараз вона сидить у себе в кімнаті, а незабаром піде в «Центральну» випити своєї кавоньки. Вікно в кухні відчинене, в моїй кімнаті теж. Легкий протяг колише фіранки на вікнах.
Свекруха й Роман люблять протяг, чи, краще сказати, він їм не заважає; я ж його не зношу. Звичайно, це дрібниця.
Свекруха має звичку без діла вештатись по хаті, шукаючи, з ким би побалакати. Роман не звертає на це уваги; якщо він у цей час чимось зайнятий, то не перериває своєї роботи. В нього ангельське терпіння — ну, та це ж його мати. Оце зараз вона ввійшла до моєї кімнати з сигаретою в довгому мундштуці, стала біля столу, сперлася на бильце стільця і промовила: