— А твій перший хлопець — ти кохала його?

— Котрий? А, це не мало нічого чи майже нічого спільного з почуттями. Чистий раціоналізм.

Стеня поволі розкриває сірий шкіряний футляр, вистелений зсередини рожевим атласом. У ньому в окремих заглибинах, мов у формочках, лежать манікюрні інструменти. Стеня виймає ножички і каже:

— Це він тобі подарував на заручини?..

— Атож. Кажуть, недобре дарувати гострі предмети. Може, це й зашкодило нашому коханню?

Ми всміхаємось одна до одної. Стеня каже:

— Мені б не зашкодило, навіть якби мені подарували найгострішу річ. А який подарунок ти хотіла б одержати в річницю шлюбу, а певніше, чого сподіваєшся?

Стеня нахилилась над своєю рукою, в неї гарні пальці. Романові колись дуже сподобалися мої руки; він тоді сказав, що вони прекрасні. Я б не хотіла, щоб Стеня зараз бачила мої очі, вона змогла б вичитати з них, що мені раптом стало дуже сумно, сама не знаю чому. Але Стеня саме вирізує шкірочку навколо нігтів, ця операція вимагає уваги й акуратності. Її волосся, значно світліше, ніж у мене, звисло й заслонило обличчя.

— Не знаю, мабуть, Роман уже щось нагледів. А треба визнати, що смак у нього добрий.

— Напевно, щось, як то кажуть, з ювелірних виробів?

— Можливо. Роман каже, що цей метал, який зветься золотом, має винятково велику питому вагу, прикрашає кожну жінку і дуже стає в пригоді потім, коли жінка залишається вдовою…

Стеня підвела голову й пирснула сміхом.

— Гумор, скажу тобі, досить-таки моторошний…

— Атож.

Деякий час ми мовчимо. Я вже розтуляю рота, щоб сказати щось таке, чого, властиво, не хочу говорити, але стримуюсь. Та потім воно якось само вихопилося:

— А взагалі з цією людиною мені часом важко порозумітися.

— Що ти кажеш? — Стеня вимовляє ці слова якось байдуже, наче думала про щось інше. Старанно підпилює нігті.

— Часом мені здається, що це людина з іншого світу.

— Аз нашим татом вони легко знаходять спільну мову.

— Ну, наш тато, ти ж знаєш…