Чую його голос:

— Так.

Ще я кажу:

— Любий, я тобі дуже співчуваю. Дуже.

— Дякую тобі, Кристино.

Я знов не знаю, що сказати, боюся, що мовчанка буде тягтися без кінця-краю, але це триває дуже недовго.

Роман говорить далі:

— Будь ласка, Кристино, не приходь, ти тут не потрібна. Взагалі ніхто з нас, живих, вже нічим мамі не допоможе. Все, що треба, я залагоджу сам. Тільки зніми, будь ласка, зі своєї книжки тисячу злотих, нехай будуть удома.

Ось так я довідалась про смерть Романової матері.

Треба сказати, вона вразила мене, але тільки як смерть взагалі. То був жорстокий удар, я це розуміла, але цей удар був спрямований не на мене і не на мене впав.

Я подумала ось про що: цікаво, чи це якось позначиться на моєму житті з Романом? Вона так мене дратувала, навіть її погляд, сама її присутність. Про що це я думаю! Але, господи, кінець кінцем померла його мати, а не моя. Я досі в плащі, бо коли виходила, йшов дощ.

Скидаю його й вішаю на вішалку в передпокої. Якийсь час стою і бездумно дивлюся на свій плащ, потім на картинку з силуетом ангела, тоді йду в кухню, бо чую, що з погано закрученого крана тече вода. Двері до свекрушиної кімнати відчинені, видно її низьку тахту, застелену сірою ковдрою, над тахтою висить маленький, дуже старий, ветхий і потемнілий образок Ченстоховської божої матері, про який вона каже, що її чоловік, хоч і був євангелістом, але проти образка нічого не мав і взагалі проти культу божої матері. Каже? Ні, казала.

Хвилинку я міркую, зачинити двері в її кімнату чи хай будуть відчинені. Бачу її бузкову шаль, перекинуту через бильце крісла, і раптом мені здається, ніби ця шаль дивиться на мене й навіть щось говорить. Я швидко зачиняю двері і йду до Романової кімнати. Переношу телефон до себе, вмикаю і ставлю на столику біля тахти.

Замовляю розмову з Олесьніцею. Мама найкраще знає, що тепер слід робити і як поводитися в цій ситуації.

* * *

Я собі не уявляла, що три дні можуть тягтися так довго. Та все ж час помаленьку плине. І ось я стою біля могили Романової матері. Дуже жарко, було б просто нестерпно, коли б не вітер, що повіває час від часу й холодить лице. Завдяки маминим порадам та допомозі обох тіток я вдягнена, як годиться. У жалобі — не в такій глибокій, в якій, на їх думку, треба бути в разі смерті матері або чоловіка, а саме в такій, як належить.

Я впевнилася, що чорний колір мені навіть личить.

Роман вважав, що я повинна надягти те, що маю чи що сама захочу. Бачу його зблизька, він стоїть праворуч від мене. Вигляд у нього жахливий: під очима синці, блідий, погано поголений, на підборідді й шиї безліч порізів. Ліворуч, спираючись на палицю, стоїть високий худий дядько Юзеф, рідний брат свекрухи, до війни директор департаменту в міністерстві праці й соціального забезпечення. Відчувається, що він тут головна персона, що всі, хто знає, ким він був, дивляться на нього. Я порівнюю, чи Роман схожий на дядька. Мабуть, ні. Роман набагато нижчий, в нього інший склад обличчя, може, тільки в рисунку вуст є якийсь натяк на схожість.