Я подумала: скільки часу треба стояти біля могили?
Мама сказала, що настане такий момент, коли люди почнуть підходити до нас і висловлювати співчуття, а потім потроху розійдуться. Ми, найближча рідня, повинні залишитися ще на деякий час. На півгодини чи більше?
* * *
Я повинна записати сон, який мені приснився вчора.
Мені рідко щось сниться, кажуть, сни — це ознака старості, отож я бачу їх рідко, але, може, саме тому добре пам’ятаю і довго лишаюсь під їх враженням. Цікаво, що переживання, пов’язані зі снами, куди сильніші й гостріші, ніж почуття, яких я дізнаю в реальному житті. Пам’ятаю, коли я була ще маленька, але вже ходила до школи, у другий чи третій клас, мені якось приснилося, що померла моя мама. Більш ніколи в житті я не почувала такого страшного розпачу, навіть як мама раз тяжко захворіла; ніби для того, щоб освоїтися з цією думкою, я тоді спробувала уявити собі, що вона вмерла. Мені стало сумно, навіть схотілося плакати, — але це вже не йшло ні в яке порівняння із сном.
Враження було таке, неначе те, що сталось уві сні, — жахлива правда, а те, що могло статися в житті, — лише омана.
Отож цей сон. Снилось мені, що я вдома, на нашій колишній, старій квартирі, і з великим поспіхом щось шукаю, чи, може, навіть не з поспіхом, а з якоюсь гарячковою нетерплячкою. Не знаю, що саме я шукала, не можу згадати, чи не тому, що це не мало значення, а важлива була сама дія? Ну та дарма. І ось раптом я відчула: опинилася в страшенно незручному місці, в якомусь закапелку між стіною, шафами, буфетом, спробувала вибратися звідти, але зачепила купу складаних стільців (були в нас чотири таких стільці, пофарбовані в зелений колір, влітку їх виносили в садок), і ті стільці попадали й привалили мені руки та ноги, так що я зовсім не могла поворухнутись. Хочу крикнути: «Мамо!» — не можу, зі страху оніміла. Бачу свою маму, вона йде до їдальні, несе якусь коробку, але мама не чує мене й не знає, де я. Потім бачу Романа. Він сидить у кріслі посеред великої кімнати й держить щось у руках. У кімнаті видно, хоч вікон у ній нема. На стінах висять дуже яскраві й гарні картини, на круглому столику лежать якісь дивні речі, я бачу їх форму і колір, але не знаю, що воно таке, — чи це інструменти, чи прикраси, чи іграшки? Однак, часом мені здається, я дуже добре знаю, що то за предмети, тільки забула, як вони звуться. Я хотіла б торкнутися їх, узяти в руки, забрати собі. І раптом здогадуюся, що все це відділене від мене завісою з прозорого тюлю, крізь неї, щоправда, все добре видно, але вона заважає мені розгледіти деталі, і через те я не знаю, хто намалював картини, розвішані на стінах, як звуться покладені на столику предмети і що Роман тримає в руках. Що може бути простіше — треба встати, простягти руку й розсунути завісу, тоді вже не буде жодних перешкод і все стане ясно! Так, але в мене спутані ноги! Це вже не складані стільці — мої ноги втиснуті в якийсь чохол, відчуття таке, як під час гри «біг у мішках», що в ній я раз брала участь у таборі під час літніх канікул, але тоді я могла хоч трохи рухатись, а тепер не можу ступити й півкроку.