Філіпович уміє підвести читача до самостійного і правильного осмислення порушених у творі морально-етичних проблем. Як і у випадку з відомим радянським читачам «Щоденнику антигероя» (1961) у повісті «Чоловік — це дитина» на читацький розсуд виноситься показовий приклад саморозкриття персонажу, яке непомітно для нього самого переростає в самовикриття.
Без найменшого натяку на авторський коментар, тонкій і дошкульній критиці піддані у творі прояви аморальності, міщанської обмеженості, егоїстичної самозакоханості, антисуспільних, вузько споживацьких нахилів, що їх виявляє героїня-оповідачка Кристина Аксман. Саморозкриття, здавалось би, культурної й освіченої жінки демонструє жалюгідність її життєвих горизонтів, які визначаються кінець кінцем порадами «всезнаючої» мами та двох тіток, що уособлюють мораль дрібновласницького світу.
Не позбавлена спостережливості Кристина констатує окремі елементи неприпустимої в соціалістичному світі психології гендлярів і пристосуванців, новітніх марнотратників життя, але не тільки не протистоїть цій моралі, а й засвоює її й керується нею у повсякденному житті.
Не випадково ще до появи Романа в житті Кристини він вимальовується в її уяві як своєрідний еталон найбільш вигідного й респектабельного кандидата в чоловіки — науковець з квартирою, що захоплюється мотоциклом і мріє про власну машину.
Письменник примушує свою героїню вирвати ті сторінки щоденника, де йшлося про мотиви, якими вона керувалася, виходячи заміж. Навіть їй соромно зізнатися перед самою собою, що керувалась вона насамперед голим розрахунком. Кристина ніколи не спроможна була піднятись до розуміння наукових інтересів і запитів чоловіка. У поглядах на нього вона виходить з неписаного кодексу типової міщанки: «чоловік — це дитина», «їм все життя аби тільки гратися», «від них самий клопіт, користь з них невелика, та й радості мало».
Ніщо в її очах не має цінності, ніщо не може перешкодити їй вільно й невимушено пливти по хвилях життя. Вона зраджує чоловіка, бо «всі так роблять», зневажає його, бо як же інакше могла б утверджувати свою дуже сумнівну зверхність?
І от Роман несподівано вмирає. Руйнується тверда, стабільна життєва позиція, що уявлялась вічною й непорушною, героїня вперше в житті по-справжньому страждає, переживає, хвилюється.
Все ж автор не дуже тішить себе й читача вірою в можливість її остаточного переродження. Прекрасно виписана сцена біля вітрини магазину з тканинами не вселяє надій на кардинальний злам у свідомості самозакоханої міщанки. Над чоловіком нависла смертельна загроза, а дружина не може собі відмовити помилуватись виставленою за склом узорчастою парчею: «Тепер я крізь скло доторкаюсь до неї пальцями, беру в руки, розправляю і прикладаю до себе. Парча обтягує мої груди й стегна, я дивлюся в дзеркало і бачу себе в сукні з цієї матерії. Силкуюся пригадати, скільки у мене в гаманці грошей. Проте не розкриваю сумочки, щоб перевірити. Зрештою, цей магазин відчиняється лише об одинадцятій».