Светлый фон

Балоун важко зітхнув і вдавився хлібом. Відкашлявшись, він жадібно подивився на два саквояжі надпоручника Лукаша, які були під його опікою.

— Панове офіцери, — промовив він меланхолійно, — дістали консерви з печінки і угорську ковбасу. От коли б хоч шматочок.

При цьому він так благально дивився на саквояжі свого надпоручника, немов усіма покинутий голодний песик, що сидить біля дверей ковбасні, вдихаючи запах вареної шинки.

— Не зашкодило б, — сказав Ходоунський, — якби нас десь зустріли добрим обідом. Коли ми на початку війни їхали до Сербії, то на кожній станції обжиралися по саму зав’язку. Ох, як нас тоді частували. З гусячих стегенець ми вирізали тільки найкращі шматочки, а потім грали ними у «вовки й вівці» на плитках шоколаду. В Хорватії, в Осієку, двоє панів від спілки ветеранів принесли нам до вагона великий казан із смаженою зайчатиною, цього ми вже не витримали й вилили їм усе те на голову. По дорозі ми нічого іншого не робили, а тільки ригали з вагонів. Капрал Матейка так напхав свій кендюх, що ми мусили покласти йому на живіт дошку і гуцати на ній, як це роблять, коли утоптують капусту. Тільки бідоласі й полегшало, як поперло з нього і низом, і горою. А коли ми їхали Угорщиною, то нам на кожній станції кидали до вагонів смажених курей, але ми виїдали з них лише мозочки. В Капошварі {156} мадяри кидали нам до вагонів цілі шматки печених свиней. Один з наших так дістав свинячою головою по макітрі, що потім ганявся за тим добродієм по всіх коліях. Зате в Боснії нам і води не дали. Але до Боснії, хоч це було й заборонено, ми мали різних горілок — хоч залийся, а вина — потоки. Пригадую, на одній станції якісь дамочки й дівчата частували нас пивом, а ми їм у ті їхні дзбани надзюрили. Ото була потіха, як вони сипонули від вагона.

Ми всю дорогу були немов очманілі. Я неспроможний був навіть трефового туза розпізнати. Аж раптом зовсім несподівано наказ: усім негайно з вагонів. Ми навіть у карти не дограли. Якийсь капрал, я вже не пам’ятаю, як звали його, загорлав на своїх людей, щоб вони заспівали: «Und die Serben mussen sehen, dass wir Osterreicher Sieger sind»[190].

Але хтось так садонув його під зад ногою, що він покотився по рейках. Раптом знову команда: поставити гвинтівки в козли, — а поїзд відразу ж завернув і порожняком поїхав назад. Та в цьому гармидері, як це звичайно буває, відвіз наші харчі, видані нам на два дні. А тут близенько, ну як звідси ген до тамтих дерев, уже почала рватися шрапнель. З другого кінця під’їхав командир батальйону і скликав усіх офіцерів на нараду, а потім прибіг блідий як смерть обер-лейтенант Мацек — чех справжнісінький, хоч і розмовляв тільки по-німецькому, — і каже, що далі їхати не можна, бо залізнична колія висаджена в повітря, серби вночі перебралися через річку і зараз підходять з лівого флангу. Але це ще далеко від нас. Ми буцімто дістанемо підмогу і розтрощимо їх ущент. Та коли дійде до чого, щоб ніхто, боронь боже, не здавався в полон, бо серби полоненим відрізують вуха, ніс, виколюють очі, а на те, що поблизу рветься шрапнель, не треба звертати уваги, бо це, мовляв, пристрілюється наша артилерія. Раптом десь за горою озвалося — та-та-та-та-та-та. А це, каже, пристрілюються наші кулемети. Потім з лівого боку загуркотіла канонада, це ми почули вперше і попадали долілиць. Над нами перелетіло кілька снарядів і запалили вокзал, з правого боку над головами засвистіли кулі, а вдалині було чути постріли й кулеметну тріскотняву. Обер-лейтенант Мацек наказав розібрати гвинтівки, що стояли в козлах, і зарядити. До нього підійшов черговий і повідомив, що це неможливо, бо в нас із собою немає набоїв. Адже панові обер-лейтенанту відомо, що ми повинні були дістати їх аж на дальшому етапі перед позиціями. Поїзд із боєприпасами їхав попереду нас і, скоріше всього, потрапив до рук сербів. Обер-лейтенант Мацек стояв з хвилину, мов задеревів, а потім наказав: «Bajonett auf!» — сам не знаючи для чого: мабуть, просто з розпачу, аби хоч щось діялося. Так ми стояли досить довго, напоготові, потім знову полізли на шпали, бо з’явився якийсь літак і старшини заверещали: «Alles decken, decken!»[191].