Згодом виявилося, що це був наш літак, і його наша артилерія помилково підстрелила. Ми знову підвелися, а наказу нема й нема, отож стоїмо собі «вільно», раптом дивимось — жене до нас якийсь кавалерист і ще здалеку гукає: «Wo ist Batallionskommando?»[192] Командир батальйону виїхав йому назустріч. Кавалерист тицьнув йому якийсь папір у руки й знову погнав праворуч, а командир батальйону, як дочитав його, так неначе відразу ж і з глузду з’їхав. Вихопив шаблю і пре просто на нас: «Alles zuruck, alles zuruck! Direktion Mulde einzeln abfallen!»[193] І тут почалося. З усіх боків, немовби чекаючи на це, по нас почали стріляти. Зліва від колії було кукурудзяне поле, ото з нього й посипалися кулі. Ми повзли рачки у видолинок, заплічні мішки покидали на цих проклятих шпалах. Обер-лейтенант Мацек дістав кулю в голову, не встиг навіть і писнути. Поки ми добігли до улоговини, багато наших було вбито або поранено. Ми їх там залишили, а самі бігли аж до вечора. А навкруги все неначе виметене. Це наші вояки так постаралися. Єдине, що ми побачили, це пограбований обоз. Нарешті ми прибігли на станцію, де дістали новий наказ: сідати по вагонах і їхати назад до штабу. Але цього ми вже не могли виконати, бо весь штаб напередодні потрапив у полон. Про це ми довідалися ще вранці. І залишилися ми, як ті сироти, ніхто про нас нічого й знати не хотів. Отже, прилучили нас до сімдесят третього полку, щоб зручніше було відступати. На це ми погодилися з великою радістю. Але спершу нам довелося марширувати майже цілий день, аж поки наздогнали сімдесят третій полк. Потім…

Його вже ніхто не слухав, бо Швейк з Ванеком грали в «довгий мар’яж», кухар-окультист з офіцерської кухні писав докладного листа своїй жінці, яка за його відсутності почала видавати новий теософський журнал. Балоун дрімав на лавці, і телефоністові Ходоунському не залишилося нічого іншого, тільки повторювати: «Так, цього я не забуду…»

Він підвівся й пішов асистувати картярам.

— Ти б мені хоч люльку запалив, — сказав Швейк дружньо до Ходоунського, — коли вже вирішив асистувати. «Довгий мар’яж» куди важливіша річ, ніж ця війна і та ваша ідіотська пригода на сербському кордоні… Ну й зробив я дурницю тут, хоч сам собі по морді дай. І чого було не почекати ще хвилину з тим королем, а тепер би я витяг валета. Ну й дурень же я.

Кухар-окультист тим часом закінчив свого листа і перечитував його, явно вдоволений, як він його гарно склав, спритно обійшовши військову цензуру:

«Дорога дружино! Коли одержиш ці рядки, я буду вже кілька днів у поїзді, бо ми від’їздимо на фронт. Це мене не дуже тішить, бо в поїзді мушу сидіти склавши руки. Яка кому з мене користь, коли в нашій офіцерській кухні не вариться, а їжу ми дістаємо на станціях. Я так радо був би приготував для наших панів офіцерів під час переїзду через Угорщину сегединський гуляш, але нічого не вдієш. Можливо, коли приїдемо вже до Галичини, я матиму нагоду приготувати справжню галицьку «шоулю» — тушковану гуску, начинену кашею або рисом. Повір, дорога Геленко, я докладаю всіх сил і уміння, щоб нашим панам офіцерам, які так трудяться і мають стільки турбот, зробити щось приємне. Мене з полку перевели до маршового батальйону. Я цьому дуже радий, бо завжди мріяв хай хоч із скромних припасів, але зробити нашу фронтову офіцерську кухню зразковою. Чи пам’ятаєш, дорога Геленко, як ти, коли я збирався до полку, бажала мені добрих начальників. Твоє бажання здійснилося. Я не маю й найменших підстав нарікати; навпаки, всі офіцери — це наші справжні друзі, а до мене ставляться просто по-батьківському. При першій-ліпшій можливості повідомлю тобі номер нашої польової пошти…»