Швейк, коли хтось провалювався при «рабуванні»[199], заявляв, що це все ж таки найсправедливіша гра, бо кожний може виміняти собі стільки, скільки схоче.

— Граючи в «чапари», — пояснював Швейк, — примусово «рабують» лише туза або сімку, зате гравець, у разі потреби, має право зразу спасувати. Інші карти «рабувати» не обов’язково. Це вже можеш робити на свій ризик.

— Граймо в «здоров’ячко», — запропонував Ванек, і всі погодилися.

— Чирвова сімка! — оголосив Швейк, знімаючи карти. — Кожен по п’ятачку, і роздавати по чотири карти. Швидше. Бодай хоч трохи пограємо.

На всіх обличчях відбивалося таке вдоволення, немовби не було ніякої війни й вони їхали не в поїзді, який віз їх на фронт на великі криваві битви і різанину, а сиділи в якійсь празькій кав’ярні біля картярських столиків.

Після однієї партії Швейк сказав:

— Я ризикнув трати, не маючи в руках нічого путнього, я не думав, що, міняючи всі чотири карти, дістану туза. Куди ви прете з королем? Я вашого короля тузом.

В той час як тут короля били тузом, далеко на фронті королі били один одного своїми підданими.

* * *

В штабному вагоні, де сиділи офіцери маршового батальйону, відколи вирушили, панувала дивна тиша. Більшість офіцерів заглибилися в читання невеличкої книжки в коленкоровій оправі з написом: «Die Sunden der Vater». Nowelle von Ludwig Ganghofer»[200]. І всі одночасно вивчали сторінку сто шістдесят першу. Командир батальйону капітан Сагнер стояв біля вікна й тримав цю саму книжку, також розгорнену на сторінці сто шістдесят першій.

Він дивився на краєвид і розмірковував, як би це найзрозуміліше. пояснити всім, що треба робити з тією книжкою. Все це було строго секретно.

А офіцери, тим часом роздумували над тим, що полковник Шредер таки зовсім з’їхав з глузду. Він уже давно був трохи «теє», але ніхто не передбачав, що він схибнеться так зненацька. Перед відходом поїзда Шредер наказав скликати офіцерів на останню нараду, де й повідомив їх, що кожний одержить по книжці «Die Sunden der Vater» Людвіга Ганггофера ^{159} і що ці книжки він уже наказав віднести до батальйонної канцелярії.

— Панове, — промовив полковник надзвичайно таємничим тоном, — ніколи не забувайте сторінки сто шістдесят першої.

І от, заглибившись у зміст цієї сторінки, вони не могли добрати анічогісінько. На цій сторінці якась Марта підійшла до письмового столу, взяла звідтіля якусь роль і вголос розмірковувала, що глядачі мусять співчувати героєві. Потім на цій сторінці з’явився якийсь Альберт, Він безперестану жартував, намагався говорити дотепно, але без зв’язку з попередньою невідомою дією це звучало так по-дурному, що надпоручник Лукаш від люті аж мундштук перекусив.