Меріем знову завмерла, прислухалася й принюхалася. Цієї миті вона більше ніж будь-коли була схожа на тигрицю, причаєну й насторожену. По той бік кущів, дивлячись на неї, завмер чорношкірий гонець. Він побачив, як вона підняла конверта, тоді швидко підвівся й, ховаючись у густій тіні кущів, зник.

Тонкий слух Меріем вловив кожен його порух. Вона й не намагалася з’ясувати докладно, хто то був. І так була переконана, що це посланець від пана Морісона. Вона розкрила конверт і в яскравому світлі місяця без труднощів прочитала записку. Безперечно, писав Бейнс. «Я не можу поїхати, не побачивши вас знов, — прочитала вона. — Приходьте завтра якомога раніше на галявину й попрощайтеся зі мною. Приходьте сама».

Там було ще кілька слів — слів, які змусили щасливо забитися її серце й зашарітися.

20

20

Було ще зовсім темно, коли пан Морісон Бейнс виїхав до місця побачення. Він зажадав, щоб йому дали провідника, кажучи, що він, мовляв, не переконаний, що самотужки знайде шлях на маленьку галявину. Насправді йому було просто страшно їхати самому в досвітній темряві, й він хотів мати товариство. Чорношкірий побіг попереду. За ними позаду йшов Корак, якого розбудив гомін у таборі. Ще не було дев’ятої, Меріем ще не з’являлась. Чорношкірий ліг спочити. Бейнс зручніше вмостився в сідлі. Корак теж зручно вмостився на товстій гілляці над ними, звідки добре бачив обох, залишаючись непоміченим.

Минула година.

Бейнс почав нервуватися. Корак здогадався, що молодий англієць прибув на побйчення, й не сумнівався, що знає; з ким саме. Убивця дуже тішився, що невдовзі побачить струнку дівочу постать, яка так нагадувала йому Меріем.

Раптом до його слуху долинув тупіт копит. Це їхала вона. Бейнс помітив її лише тоді, коли вона з’явилася на протилежному краю галявини, приострожив коня й помчав назустріч. Корак дивився згори, намагаючись уявити риси її обличчя, сховані під широкими крисами капелюха. Тепер під ними сховалося й обличчя англійця — Корак побачив, як чоловік обійняв її й пригорнув до грудей. Він уявив, як зустрілися їхні губи, й солодкий біль спогадів проник у кожну клітину його єства, хоч і як він намагався відігнати тривожний спомин, заплющивши очі.

Коли він знову їх розплющив, то побачив, що ці двоє вже не цілуються, а про щось жваво розмовляють. Корак бачив, що чоловік на чомусь наполягає. Очевидно було. Що дівчина вагається. Її жести, манера тримати голову, характерно відводити підборіддя вгору-вправо надзвичайно нагадували Меріем. Розмова закінчилася, чоловік обіймав дівчину, прощаючись. Вона повернулася й поїхала туди, звідки приїхала. Вершник дивився їй услід, На узліссі вона озирнулася й прощально помахала рукою.