— З ним щось кепське? — спитала Меріем.

— Незначне рбзтягнення сухожилля, — відповів Гансон. — Загалом, він може їхати верхи, але ми обоє подумали, що йому цієї ночі краще відлежатися, спочити, бо наступні кілька тижнів їхати верхи буде не з медом.

— Справді так, — згодилася дівчина.

Гансон повернув коня, і Меріем поїхала за ним. Вони їхали на північ узліссям приблизно півтора кілометра, а потім круто повернули на захід. Меріем, їдучи слідом за шведом, не надавала значення зміні напрямку. Вона не знала напевне, де саме Гансонів табір, та їй і на думку не могло спасти, що Гансон везе її в інше місце. Цілу ніч вони їхали на захід. На світанку Гансон зупинився трохи перекусити, — харчами він запасся ще в таборі. Потім вони знову рушили, і, коли наступного разу Гансон зупинився й запропонував дівчині зійти з коня, було вже пополудні.

— Ми трохи поспимо, а коні тим часом нехай попасуться.

— Я й гадки не мала, що ваш табір так далеко, — сказала Меріем.

— Я наказав, щоб вони вдосвіта вирушили в дорогу, — пояснив її супутник, — тому нам доводиться їхати так далеко. Навантажених «сафарі», нам наздогнати буде неважко. Я гадаю, це буде не пізніше, аніж завтра вранці.

Але вони скакали півночі й увесь наступний день, а жодних «сафарі» й сліду не було. Меріем, яка добре знала джунглі, бачила, що цими стежками ніхто не ходив уже багато днів. Час від часу вона помічала сліди багатьох людей, але дуже-дуже давні. Переважно вони рухалися саме цим шляхом, де видно було сліди слонів, і зовсім вузькою смугою підліску. Для швидкої подорожі шлях був ідеальний.

Меріем врешті почала сумніватися. Поступово й поведінка її супутника почала змінюватися. Він часто дивував її жадібним поглядом. До неї знову повернулася підозра, що вона колись його вже бачила. Десь-якось вона його вже зустрічала. Упродовж кількох днів він не мав нагоди поголитися. Русява зарость укрила його щоки й підборіддя, і відчуття знайомості ще дужче посилилося.

Наступного дня Меріем не витримала. Вона зупинила коня і сказала все, що думає, вголос. Гансон запевнив її, що табір за кілька кілометрів попереду.

— Завтра ми напевно будемо на місці. Вони, певно, посувалися швидше, ніж я міг припустити.

— Вони взагалі тут не йшли, — сказала Меріем. — Останньому слідові на цій дорозі кілька тижнів.

— То он воно що! — вигукнув він. — Чому ж ви не сказали раніше? Я б усе пояснив. Ми просто йдемо іншою дорогою; але власне сьогодні виходимо на їхню, якщо не переймемо раніше.

Аж тепер Меріем зрозуміла, що він бреше. Який же він дурень, коли думає, що хтось повірить такому тупому поясненню! Хто буде такий дурний, щоб повірити, ніби вони сподіваються перейняти іншу групу, коли він щойно її запевняв, що табір уже розбито за кілька кілометрів попереду?