З місця, де лежав Корак, було добре видно, як розігруєтеся страхітлива трагедія. його обливав холодний піт. Серце завмерло, Меріем, звичайно, встигне перша добігти до узлісся, але Тантор легко стягне її з нижніх гілок хоботом і роздавить ногою або простромить іклами. Корак виразно уявив, як усе це відбудеться. Тантор наздоганяє її, пробиває маленьке беззахисне тіло могутніми іклами, і вона під важкими слонячими ногами перетворюється в страхітливе місиво… Слон уже майже наздогнав дівчину. Корак хотів заплющити очі, але не міг. У горлянці пересохло. Ніколи ще за все своє лісове буття він не відчував такого страху, — власне, він ніколи й не знав, що таке страх. Ще десяток кроків, і слон її схопить. Але що це? Коракові очі ледь не вилізли з очниць. Із дерева, до якого бігла Меріем, зістрибнула дивовижна істота й стала поміж дівчиною та слоном. Це був напівголий білий велетень. Через плече його був перекинутий аркан, на поясі висів мисливський ніж. Жодної іншої зброї в нього не було. Голіруч він стояв перед розлюченим до нестями Тантором. Короткий наказ зірвався з вуст незнайомця — величезна тварина стала, мов остовпіла — і Меріем щасливо вихопилася на дерево. Корак полегшено зітхнув, хоч і нетямився від подиву. Він уважно вдивлявся в обличчя рятівника Меріем і поволі, дедалі більше дивуючись, починав усвідомлювати, в чому справа.

Тантор, не перестаючи сердито бурчати, стояв просто перед білим велетнем, переступаючи з ноги на ногу. Велетень ступив зовсім близько до слона, під самісінький хобот, і додав кілька лагідних слів. Величезна тварина враз угамувалася. В її очицях згасли вогники люті, і коли незнайомець пішов до Корака, Тантор покірно поплентався слідом.

Меріем здивовано стежила за ними з дерева. Раптом чоловік обернувся до неї, наче раптово згадавши про її присутність.

— Ходи сюди, Меріем, — гукнув він, і дівчина впізнала його.

З радісним вигуком «Бвана!» вона швидко зістрибнула з дерева і побігла до нього. Тантор скосив очі на білого велетня, почув відповідь, заспокоївся і дав дівчині спокій. Вони підійшли до Корака, що дивився широко розплющеними очима, сповненими невимовного щастя і водночас почуття провини.

— Джеку! — вигукнув білий велетень, схиляючись над мавполюдом.

— Батьку! — вихопилося з вуст Убивці. — Дяка Богові, що це ти. Ніхто в джунглях більше не зміг би спинити Тантора.

Чоловік швидко перетнув ножем Коракові пута. Хлопець підвівся і кинувся в батькові обійми. Тарзан обернувся до Меріем.

— Мені здавалося, — суворо сказав він, — що я наказав іти додому.