— З села… — знову повторив дідок. — Він мені пояснює, що він з села, ти чуєш, Петю? А то я міг подумати, що він з Парижа!

Петя коротко зареготав. Звук був такий, ніби в горлі у нього щось розкришилося.

Дідок похитав головою, наче прибулий викликав у нього дуже сумні роздуми, і, повернувшись до Петі, заходився завзято доводити, що якийсь-то Яблонський має добре поставлене «діло» в Красному провулку. Він, здавалося, миттю забув про приїжджого.

— Де ж Синєсвитенко? — нагадав той.

— Чого ти до мене причепився! — несподівано обурився дідок. — Плювати я хотів на Синєсвитенка! Он Павка бігає, спадковий принц твого родича, очі б мої його не бачили! У нього й питай! Павко!

Серед двору кілька хлопчаків змагалися в «паці». Обернувся спритний босий хлопчина в сірій косоворотці:

— Ви до нас, дядю?

— Синєсвитенко ти?

— Я.

— Тоді до вас.

Павка кинув хлопцям битку і підійшов.

— Ач виріс, — усміхаючись промовив прибулий, — просто не впізнати!

— Красунчик, як намальований! — докинув дідок, штовхаючи Петю ліктем.

— Батя вдома? — спитав приїжджий.

— Удома. Ходімте, дядю, проведу.

Павка повів гостя а дім. За ними ув'язався низькорослий кудлатий песик з різномасними вухами: одно вухо в нього було руде, друге — біле.

Жили Синєсвитенки на першому поверсі, біля самих воріт.

Павка, відчинивши двері, сказав:

— Татуню, до нас прийшли.

Приїжджий спустився маленькими сходами в низьку темнувату кімнату. Ядуче тхнуло металевим пилом. У глибині кімнати, біля вікна, стояв невеликий токарний верстат. Дуже худий, сутулий чоловік у робітничій блузі ступив назустріч.