За ці дні Олексій виходив Одесу вздовж і впоперек, вивчив не гірше першого-ліпшого старожила. Йому дедалі більше подобалось це чудове місто, на спекотних вулицях якого цвіли каштани, в тінистих садах панувала сонна тиша, і кожен будинок, особливо в центрі, хотілося розглядати окремо. І жителі Одеси теж подобалися йому. Він придивлявся до лузанівських рибалок, до робітників з Пересииу та Ближніх Мельниць, до балакучих господарок, що торгувались на ринку, і дедалі більше пересвідчувався в тому, що, незважаючи на всі труднощі, хвороби й нестачу продовольства, одесити не втратили жодної з тих якостей, якими вони завжди славилися: ні жвавості своєї, ні гуморку, ні твердої впевненості в тому, що рано чи пізно Одеса неодмінно діждеться кращих часів.

Він побачив й іншу Одесу — смердючі слобідки за Пересипом, таємні і явні притопи на Молдаванці. Там аж кишів кримінальний набрід. З настанням темряви притони вихлюпували його на вулиці. Але і вдень у місті було неспокійно…

Якось Олексій з Павкою ішли із порту, де того дня вудили рибу. У кожного було по в'язці бичків, і шлях їхній лежав на Привоз — галасливий і шахраюватий одеський ринок.

Було дві години, спека. На Пушкінській лише кілька перехожих в'яло чвалали в затінку платанів, що росли вздовж тротуарів. У підворітті наріжного будинку, біля Малої Арнаутської, прихилившись на лавці, спав у холодку літній двірник. Од вокзалу долинав стукіт коліс по торцевій мостовій: хтось їхав возом…

Крики пролунали несподівано й одразу ж зруйнували облудне враження, ніби в місті тиша й благодать. Перехожі пришвидшили ходу, поспішаючи далі відійти од небезпечного місця. Двірник прокинувсь і, крекчучи, поплентався глянути, що там скоїлося.

— Грабують когось! — сказав Павка, і очі в нього заблищали. — Гайда, дядьку Олекса, подивимося!

Як справжній одесит, він любив різні пригоди.

— Стій, — насупився Олексій. — Нічого лізти, адже у справі йдемо.

Павка вже давно помітив, що дядько Олекса не любить встрявати у вуличні історії, хоч нагод для цього було вдосталь: і на ринку, і в порту, і в слобідках за Пересипом.

Із-за рогу вийшов цибатий парубок у прим'ятій, косо насунутій на самі брови кепочці. На грудях у нього крізь сітчасту майку синім візерунком просвічувалась татуїровка. Він ніс на плечі великий вузол, з якого звисали край оранжевої скатерки і чорний рукав зимового пальта.

За парубком бігла напівроздягнена розпатлана жінка. Чіпляючись за вузол, вона кричала високим пронизливим голосом:

— Рятуйте, люди! Грабують!.. Чого ж ви дивитесь, люди!.. Рятуйте-е!..