— Е-е, добродію! — перебив його Нечипоренко. — Що ж виходить? Значить, перший удар усе-таки по нас? Де ж тут одночасність?
— Та зрозумійте ж ви, дорогий, — терпляче, як колись умовляв Поросенка, став доводити Шаворський, — усі справді почнуть одночасно: ви — на Тираспольщині, Заболотний — на Балтщині, Палій — на Ольгопільщині і так далі. Сили червоних розосередяться по всій губернії, і отоді ми виступимо тут, в Одесі. Розумієте: удар по всьому фронту і — вибух у більшовицькому тилу! Цей план на сто процентів гарантує успіх…
Для обробки Нечипоренка підключилися Дяглов і Сієвич. Кінець кінцем, він махнув рукою:
— А… мабуть, і справді, так краще!
Він був поступливий, не такий, як Поросенко. Задоволений Шаворський Заговорив як про справу вирішену:
— Тепер визначимо термін. Отамани зберуться двадцять першого. Довго ми їх не затримаємо, після наради їм потрібно буде дві доби, щоб повернутися у свої загони. Ще два дні на підготовку… Яке це буде число? Двадцять п'яте? Отже, домовляємось остаточно: двадцять п'яте — день загального повстання!
Дяглов розлив у склянки спирт. Сієвич сказав:
— Нехай цей день буде щасливим для Росії!
Олексієві теж налили. Він випив, розміркувавши, що тост, по суті, непоганий: інша справа — як його розуміти…
Попередню розмову він чув уривками. Доводилось удавати з себе ревного начальника охорони і раз у раз перевіряти пости.
Закусивши шматком шинки, він знову вийшов на вулицю. Вже за дверима почув, як Нечипоренко сказав:
— Ну добре, панове. А як там мій дружок поживає, Лежин?
Незнайоме прізвище примусило Олексія зупинитись.
— Живе не тужить, — відповів Шаворський. — Лежин молодчага! Незамінна для нас людина!
«Ще один незамінний!» — подумав Олексій. Він напружив слух.
— Без нього нам довелося б скрутно, — говорив Шаворський.
Нечипоренко зареготав:
— Хлопець правильний! Сусіда мій, полтавський… Батько його великі угіддя мав за Полтавою, будинок з колонами — палац! Хитрун: капітал ще в шістнадцятому році перевів чи то у Францію, чи то в Голландію. Почув, мабуть, чим пахне! І сини в нього пішли! Старший у самого барона Врангеля ад'ютантом, а цей тут, виїхати не схотів… Побачитися з ним ніяк не можна?
— Небезпечно, Степане Онисимовичу. Риск надто великий. Зустрічаємося, тільки коли вже вкрай потрібно.
— Ну, бог з ним! При нагоді — поклон від мене і оце — на пам'ять…