Тільки-но я встиг віддати Умслопогасу сокиру, з’явилася міс Флосі і попросила мене подивитися колекцію її квітів, африканських лілій і квітучих кущів.

Деякі були дивовижно красиві, хоча абсолютно не відомі мені. Я запитав її, чи не чула вона про лілію Гойа, незрівнянна краса якої вражала африканських мандрівників. Ця лілія квітне тільки раз на десять років і любить сухий ґрунт. Пізніше я бачив цю рідкісну квітку, та не зумію описати її красу і незвичайно ніжні та солодкі пахощі. Квітка виходить із віночка цибулини товстим м’ясистим стеблом й іноді має до чотирнадцяти дюймів у діаметрі. Спочатку утворюються зелені піхви, потім з’являються барвисті вусики і граційно в’ються стеблом. Урешті-решт, виходить сама квітка, сліпучо-біла дуга якої містить у собі чашечку оксамитового малинового кольору; з середини цієї чашечки визирає золотиста маточка. Я ніколи не бачив нічого схожого на цю розкішну квітку, яка мало кому відома. Дивлячись на неї, я мимоволі подумав, що в кожній квітці втілюється велич і слава Творця! На мою втіху, міс Флосі заявила мені, що добре знає квітку і намагалася виростити її в своєму саду, але безуспішно.

— Втім, — додала вона, — тепер час її цвітіння, і я постараюся дістати вам один зразок!

Потім я запитав її, чи не сумує вона тут і чи не відчуває себе самотньою, серед дикунів, не маючи подруг-одноліток.

— Чи самотня я? — заперечила міс Флосі. — О, ні! Я щаслива і зайнята цілий день, у мене є друзі. Мені осоружно було б перебувати в натовпі білих дівчаток, таких самих, як я! Тут, — продовжувала вона, хитнувши голівкою, — я — це я сама! На кілька миль довкола тубільці добре знають “Водяну лілію”, так називають вони мене, і готові все зробити для мене. А в книжках, які я читала про маленьких дівчаток в Англії, нічого подібного немає. Всього вони бояться і роблять тільки те, що подобається їхній учительці! О, якби мене посадили в клітку — це розбило б мені серце! Я вільна тепер, вільна, як вітер!

— Хіба ви не любите навчатися?

— Я навчаюся — батько вчить мене латині, французькій мові й арифметиці!

— Ви не боїтеся цих дикунів?

— Боятися? О ні, вони не чіпають мене. Я думаю, вони вірять, що я “Нгої” (божество), тому що в мене біла шкіра і золотисте волосся. Погляньте! — вона дістала своєю маленькою ручкою за корсажем сукні маленький револьвер у вигляді діжечки. — Я завжди ношу його з собою зарядженим, і якщо хтось чіпатиме мене, я вб’ю його! Одного разу я вбила леопарда, який кинувся на мого віслюка. Він перелякав мене, але я вистрілила йому у вухо, і він упав мертвим. Шкура цього леопарда лежить замість килима біля мого ліжка. — Погляньте тепер сюди! — продовжувала вона голосом, що змінився, вказуючи вдалину. — Я сказала вам, що в мене є друзі, ось один із них!