Я глянув в тому напрямку, куди вона показувала, і побачив прекрасну гору Кеніа. Гора майже завжди ховалася в тумані, але тепер її промениста вершина сяяла здалеку, хоча підніжжя ще огортав туман. Вершина, підіймаючись на 20 000 футів, здавалася якимось маревом, що висить між небом і землею. Важко описати урочисту велич і красу білої вершини.

Я дивився на неї разом із дівчинкою і відчував, що серце моє прискорено б’ється, і величні й дивні думки осявають мозок, як проміння сонця іскриться на снігах гори Кеніа. Тубільці називають гору “Божим перстом”, і це імення, як видається мені, свідчить про вічний мир і урочисту тишу, що панує там, у цих снігах. Мимоволі згадалися мені слова поета: краса — це радість кожної людини! І я вперше зрозумів усю глибину його думки. Хіба не відчуває людина, дивлячись на величну, покриту снігом гору, цю білу гробницю збіглих сторіч, власну нікчемність, хіба не возвеличує Творця в серці своєму? Так, ця вічна краса радує серце кожної людини, і я розумію маленьку Флосі, яка називає гору Кеніа своїм другом. Навіть Умслопогас, старий дикун, коли я вказав йому на сніжну вершину, висловився так: “Людина може дивитися на неї тисячу років і ніколи не надивиться!” Його поетична думка забарвилася своєрідним колоритом, коли на додачу він протяжно, неначе сумно заспівав, що після смерті бажав би, щоб його дух навічно відійшов на сніжно-білу вершину, овіяну диханням свіжого гірського вітру, осяяну яскравим світлом, і міг би вбивати, вбивати, вбивати!..

— Кого вбивати, старий кровожерцю? — запитав я.

Він замислився.

— Тіні людей! — нарешті відповів він.

— Ти хочеш продовжувати вбивати навіть після смерті?

— Я не вбиваю, — відповідав він поважно, — я б’ю під час бою. Людина народжена, щоб убивати. Той, хто не вбиває — жінка, а не чоловік! Народ, який не знає вбивства, — плем’я рабів. Я вбиваю людей у битві, а коли я сиджу без битви “в тіні”, то сподіваюся вбивати! Хай буде проклята навіки моя тінь, хай промерзне до кісток, якщо я перестану вбивати людей, неначе бушмен, коли у нього немає отруєних стріл! — і він пішов, сповнений власної гідності. Я засміявся йому вслід.

У цей час повернулися люди, послані нашим господарем ще рано-вранці довідатися, чи немає в околицях слідів мазаїв, і оголосили, що обійшли на 15 миль усе навколо і не бачили жодного дикуна. Вони сподівалися, що дикуни облишили переслідування і пішли до себе. Містер Мекензі, мабуть, зрадів, дізнавшись про це, втім, як і ми, оскільки мали достатньо турбот і тривог від мазаїв. Загалом, ми вважали, що дикуни, знаючи, що ми благополучно добралися до місії, не ризикнули напасти на нас тут і облишили переслідування. Про те, що наші припущення були помилкові, ми переконалися згодом!