Коли містер Мекензі з Флосі пішли спати, Альфонс, маленький француз, прийшов до нас, і сер Генрі просив його розповісти, як він потрапив до Центральної Африки. Він розповів нам усе такою страшною мовою, що я не беруся відтворювати її.

— Мій дідусь, — почав він, — був солдатом і служив у гвардії ще при Наполеоні. Він був у війську при відступі з Москви і харчувався цілі 10 днів халявами своїх чобіт і чужих, які він украв у товариша. Він любив випити і помер напідпитку. Пам’ятаю, я барабанив об його труну… Мій батько…

Тут ми перебили його, попросивши розповісти про себе і дати предкам спокій.

— Добре, панове! — заперечив маленький кумедний чоловічок, чемно вклоняючись. — Я хотів тільки наголосити, що військові здібності неспадкові. Мій дід був прекрасний чоловік, шести футів зросту, міцної статури силач і мав чудові вуса. До мене перейшли тільки ці вуса, і більше нічого. Я, панове, кухар і народився в Марселі. У цьому милому місті я провів щасливу юність. Роками я мив посуд у готелі “Континенталь”. То були золоті дні! — додав він, зітхаючи. — Я — француз, і не дивно, панове, що я поклоняюся красі! Я обожнюю красу. Панове, ми милуємося трояндами в саду, але зриваємо одну з них. Я зірвав одну троянду, панове! Та вона боляче вколола мені палець. Це була чарівна служниця, Анета, з чудовою фігуркою, ангельським личком, але її серце! Я хотів би володіти ним, хоча воно чорне і жорстке, як книга в шкіряній палітурці. Я кохав її безтямно, обожнював її до відчаю. Я захопився нею. Ніколи я не готував так чудово, як тоді, коли Анета, люба Анета усміхалася мені! Ніколи, — голос його урвався через ридання, — ніколи не буду я так добре куховарити!

Він залився гіркими сльозами.

— Годі! Заспокойтеся! — вимовив сер Генрі, дружньо поплескавши його по спині. — Невідомо, що може ще трапитися. Якщо судити з сьогоднішнього обіду, то ви скоро одужаєте!

Альфонс перестав плакати і потер собі спину.

— Пан думає, звичайно, втішити мене, але рука в нього важка. Продовжую: ми кохали одне одного і були щасливі. Пташки у своєму гніздечку не були щасливішими за Альфонса і його Анет. І рантом гримнув грім! Панове вибачать мені, що я плачу. Моє горе було надто велике. Фортуна помстилася мені за володіння серцем Анети. Настала важка хвилина. Мене забирали в солдати! Я втік, але був спійманий грубими солдатами, і вони били мене прикладами рушниць, доки мої вуса від болю не стали сторч. У мене був двоюрідний брат, торговець тканинами, дуже некрасивий.

“Тобі, кузене, — сказав я, — тобі, в жилах якого тече героїчна кров наших предків, я доручаю Анету. Бережи її, поки я завойовуватиму славу в кривавих боях!”