— Дозволь нам говорити! — сказав він. — Перший вісник, якого ми тобі послали, не може говорити! — він вказав на мертву голову — найжахливіше видовище при місячному світлі. — Але я маю слово вам сказати, якщо у вас є вуха, щоб чути його. Я приніс подарунки!

Він показав на кошика і засміявся з недбалим виглядом, справді дивним, оскільки був оточений ворогами.

— Говори! — сказав містер Мекензі.

— Я — лігоніні (капітан) загону мазаїв. Ми вистежили цих трьох білих людей, — він вказав на сера Генрі, Гуда і мене, — але вони сховалися від нас. Ми посварилися з ними і вирішили вбити їх! Стежачи за цими людьми, сьогодні вранці ми спіймали двох чорних людей, одну чорну жінку, білого віслюка і білу дівчинку. Одну чорну людину ми вбили — ось її голова! Друга втекла. Чорна жінка, біла дівчинка і білий віслюк у нас. Ми взяли їх і привели сюди. На доказ цього я приніс сюди кошика. Скажи мені, це кошик твоєї доньки?

Містер Мекензі кивнув головою.

— Добре! Ми не сварилися з тобою і твоєю дочкою і не бажаємо турбувати тебе, хоча ми взяли твою худобу — двісті сорок голів! Стане в нагоді для наших батьків³³.

Містер Мекензі застогнав, оскільки високо цінував свою худобу, яку дбайливо беріг і вирощував.

— Окрім худоби, ми нікого не чіпатимемо; потім, — додав він простодушно, поглядаючи на стіну, — з цього місця важко дістати кого-небудь! Але ці люди — інша справа. Ми’стежили за ними дні і ночі і маємо вбити їх. Якщо ми повернемося до себе в крааль, не убивши їх, всі дівчата сміятимуться з нас. Будь-що вони мають померти. Хай чують тепер твої вуха мою умову! Ми не чіпали білу дівчинку. Вона дуже красива, і дух її сміливий. Віддай нам одного з цих трьох людей, — життя за життя! Ми віддамо тобі дівчинку і з нею також чорну жінку. Прекрасний обмін, біла людино! Ми просимо віддати тільки одного з трьох, ми знайдемо іншу нагоду вбити тих двох. Я вважаю за краще взяти ось цього товстого, — він вказав на сера Генрі, — він має вигляд силача і не так скоро помре!

— А якщо я скажу, що не видам жодного? — запитав містер Мекензі.

— Не кажи так, біла людино, — відповів воїн. — Тоді донька твоя помре, а чорна жінка говорить, що в тебе тільки одна дитина. Якби вона була старша, я взяв би її до себе, але вона дуже мала, і я вб’ю її своєю рукою, ось цим списом! Ти можеш прийти і подивитися, якщо хочеш! Ось тобі моє слово! — дикун голосно засміявся.

Увесь цей час я міркував і дійшов висновку, що маю замінити Флосі. Я боявся тільки непорозуміння. У моєму рішенні не було нічого героїчного. Це була справа простого здорового глузду і справедливості. Моє старе, непридатне життя нікому не потрібне, а дівчинка тільки починала жити. Її смерть убила б її батьків, а за мною нема кому горювати. Навпаки, кілька добродійних установ пораділи б моїй смерті.