Я стріляний горобець і не часто лякаюся, але при цьому видовищі мало не впав. Як ця голова потрапила сюди? Що це означає? Я кинув її і побіг до дверей. Нікого й нічого. Я хотів піти далі, в темряву, але, пригадавши, що ризикую бути вбитим; повернувся назад, замкнув двері і заклав їх. Потім я пішов на веранду і, наскільки міг, постарався безтурботно покликати Куртіса. Та, мабуть, у моєму голосі було щось особливе, тому що і сер Генрі, і Гуд, і Мекензі схопилися з-за столу і прибігли до мене.

— Що сталося? — запитав місіонер перелякано.

Я розповів їм. Містер Мекензі обернувся до мене, блідий, як смерть, схопив ту голову за волосся і підніс її до світла, яке лилося сюди з кімнати.

— Це голова одного з людей, що супроводжували Флосі! — сказав він тремтливим голосом. — Слава Богу, що це не її голова!

Ми стояли і дивилися одне на одного. Що робити? Раптом пролунав стукіт у двері, які я замкнув.

— Відчини, батьку мій, відчини! — закричав хтось.

Двері відчинили. Увійшов переляканий чоловік, один зі слуг, посланих на розвідку.

— Батьку мій, — кричав він, — мазаї близько! Великий загін обійшов круг пагорба і рушив до кам’яного краалю, через потік. Батьку мій! Зміцни своє серце! Посеред загону я бачив білого віслюка, на ньому сиділа Водяна Лілія. Молодий воїн веде віслюка, а поряд іде і плаче нянька. Іншої людини, яка пішла з ними, я не бачив.

— Дитина спокійна? — запитав місіонер хрипким голосом.

— Вона біла, як сніг, але спокійна, батьку мій! Вони пройшли біля мене, де я лежав, сховавшись, і я добре бачив обличчя Водяної Лілії.

— Допоможи їй, Боже! — простогнав священик.

— Скільки їх усіх? — запитав я.

— Понад двісті, двісті і половина!

Знову ми подивилися один на одного. Що робити? У цей час із-за стіни почулися шум і крики.

— Відчини двері, біла людино, відчини двері! Вісник хоче говорити з тобою! — крикнув хтось. Умслопогас побіг до стіни, здерся на неї і почав дивитися туди.

— Я бачу одного! — сказав він. — Він озброєний і несе в руці кошика!

— Відчини двері! — сказав я. — Відчини, Умслопогасе, візьми свою сокиру і стань біля дверей. Впусти одну людину. Якщо за ним знайде ще хтось, убий його!

Двері було відчинено. У тіні став Умслопогас із піднятою сокирою. Тут на небі заяснів місяць. Після хвилинної паузи з’явився мазаї-ельморан, у повному озброєнні, з кошиком у руці. Промінь місяця заіскрився на його величезному списі. Це була фізично прекрасно збудована людина, близько 35 років. Я ніколи не бачив між мазаями людей менше шести футів зросту. Зупинившись проти нас, він кинув кошика й увіткнув списа в землю.