Ці ворота дуже широкі, масивні і дивовижно красиві. Перед ними рів із водою, через який перекинуто підйомний міст. Тільки-но ми підійшли, половина воріт широко відкрилася, ми пройшли через міст і зупинилися, розглядаючи найчудовішу у світі дорогу, що веде до храму. Обабіч дороги велично підносилися красиві будівлі з червоного граніту — житла придворних і сановників, — що тягнулися до горба, увінчаного прекрасним храмом сонця, що панував над усією дорогою. Поки ми милувалися цим грандіозним видовищем, до порога під’їхало чотири кабріолети, запряжені білими, як сніг, кіньми. Це були двоколісні дерев’яні кабріолети, прикріплені до міцної осі підтримувані шкіряними попругами. Колеса з чотирма спицями були обтягнуті залізом. У передній частині кабріолета, над віссю, влаштовано сидіння для кучера, з поручнями, щоб він міг утриматися на місці під час їзди. Всередині екіпажа три низьких сидіння, два з боків кабріолета і одне задом до коней, напроти дверцят.

Екіпаж був легкий, міцно зроблений і досить незграбний. Якщо кабріолет такий непоказний, то про коней цього не можна було сказати!

Коні були прекрасні, не дуже великі, але міцні, з маленькою головою, на диво широкими і круглими копитами, вельми швидкі й гарячі. Перший і останній з кабріолетів із вартою, а в середині залишалося два порожніх місця. Альфонс і я сіли в перший екіпаж, сер Генрі, Гуд і Умслопогас — у другій, і ми поїхали.

У країні Цу-венді прийнято пускати коней риссю, але якщо подорож недовга, то їх пускають галопом. Боже ти мій! Як ми тільки доїхали? Тільки-но ми сіли, кучер закричав, коні понесли, і ми мчали з такою швидкістю, що ледве могли дихати. Я звик до швидкої їзди, але дуже злякався. Що стосується нещасного Альфонса, то він відкинувся з приреченим виразом на обличчі на бік екіпажа “диявольського фіакра”, як він сказав, вважаючи себе загиблим. Коли він запитав мене, куди ми їдемо, я відповів, що нас везуть, щоб кинути у вогонь для жертвоприношення. Треба було бачити його обличчя, коли він схопився за екіпаж і відчайдушно заволав.

Але кабріолет мчав уперед, вітер, який свистів у нас у вухах, заглушав крики Альфонса.

Нарешті перед нами в усьому дивовижному блиску і пишній красі з’явився храм сонця, гордість народу Цу-венді, для якого він те саме, що храм Соломона для іудеїв. Маса багатства, мистецтва і праці цілих поколінь витрачено на спорудження цієї чудової будівлі, яку завершили тільки за останні п’ятдесят років. І результат вийшов дивний не тільки за розмірами, — це найбільший храм у всьому світі, — а й за досконалістю споруди, багатством і красою матеріалу, дивною роботою будівничих. Споруда розташована на восьми акрах на вершині пагорба, навкруги якого житла жерців. Вона має форму великої квітки з центральною залою, над якою височіє купол. Від купола у вигляді проміння йде дванадцять пелюсткоподібних портиків, кожен з яких присвячений одному з дванадцяти місяців і служить сховищем для статуй, споруджених у пам’ять знаменитих людей. Заввишки купол дорівнює чотирьомстам футам, довжина проміння — сто п’ятдесят футів. Вони сходяться в центральному куполі, як пелюстки квітки в її серцевині.