Але то несправжній страх. Це наче стоїш над прірвою чи над глибоким яром і так пильно вдивляєшся, аж серце калатає, що від цього гуде і болить шия, а ти знаєш одне — треба тут сидіти, тому що зрештою про щось дізнаєшся. Я не можу повернутися до кімнати, поки море не підніметься, це неможливо. Мушу чіплятися за дерево шальта і чекати, поки місяць опиниться на іншому краю неба. В кімнату повертаюся удосвіта, коли небо над Мананавою сіріє, лише тоді я прослизаю під москітну сітку. Чую, як зітхає Лаура, яка не спала, поки мене не було. Вона ніколи зі мною про це не говорить. Просто вдень дивиться на мене запитально своїми темними очима, і мені шкода, що вночі я ходив слухати море.

Щодня йду на берег. Треба пройти крізь поля, де тростина така висока, що я блукаю навмання, вздовж зрізаних рядів, іноді — серед колючого листя. Там не чути моря. Сонце під кінець зими пряжить, приглушує звуки. Вже майже на березі я відчуваю його, повітря стає важким, нерухомим, дзижчать мухи. Небо вгорі — блакитне, напружене, без птахів, сліпуче. Я вгрузаю у червоний земляний порох по щиколотки. Щоб не зіпсувати черевики, роззуваюсь і, зв’язавши шнурки, несу їх перекинувши через шию. Таким чином у мене вільні руки. Коли йдеш крізь тростину, треба щоб руки були вільні. Рослини дуже високі, Кук, кухар, каже, що наступного місяця почнуть рубати. Листя гостре, наче бойова шабля, аби пройти крізь тростину, треба її обережно відхиляти рукою. Дені, онук Кука, йде попереду. Мені його не видно. Він завжди ходить босоніж, зі своєю жердиною він іде швидше. Аби не заблукати, ми вирішили двічі подавати звук трав’яним пищиком або гавкати, ось так: А-у-а! Чоловіки теж так чинять, а також індуси зі своїми довгими ножами, коли йдуть серед високої тростини під час рубання.

Я чую Дені далеко попереду себе: А-у-а! А-у-а! Відповідаю пищиком. Інших звуків не чути. Море сьогодні вранці найнижче, раніше полудня воно не повернеться. Ми йдемо якомога швидше, аби дістатися до калюж, в яких ховаються креветки і кальмари.

Попереду мене серед тростини стоїть купа чорного вулканічного каменю, що нагадує копицю. Мені подобається на неї вилазити, з неї я дивлюся на зелені простори полів і на залишені далеко позаду, загублені серед густих дерев і чагарів наш дім, що нагадує уламок корабля, його дивну блакитну покрівлю і хижку капітана Кука, ще далі — трубу Ємена і високі червоні гори, що здіймаються до неба. Я роззираюся навсібіч на своїй піраміді і бачу увесь краєвид, труби цукроварень, річку Тамарен, що гадюкою звивається поміж дерев і пагорбів, море, темне, переливчасте, зараз воно по той бік рифів.