Коли я дістаюся до берега в гирлі обох річок, бачу Дені, який сидить вгорі на прибережному піску в тіні турнефорцій. На кінці його жердини, наче лахміття, повисли з десяток кальмарів. Він чекає мене не ворушачись. Сонце обпікає плечі, голову. Я миттю знімаю одяг і, голий, стрибаю з берега у воду, туди, де море зустрічається з обома річками. Пливу проти течії у прісній воді, поки не відчуваю животом і коліньми гострих камінців. Коли повністю опиняюся в річковій воді, обома руками чіпляюся за великий камінь і дозволяю воді обох річок змити з мене опіки моря і сонця.

Більше нічого не існує, нічого не відбувається. Є тільки те, що я відчуваю і бачу, блакитне небо, шум моря, що бореться з рифами, і прохолодна вода, що омиває моє тіло.

Виходжу з води, здригаюся попри спеку, одягаюся, навіть не обсохнувши. Пісок шурхотить у сорочці, у штанях, натирає ноги в черевиках. Волосся злиплося від соли. А Дені знерухоміло дивиться на мене. На його гладенькому темному обличчі застиг якийсь незрозумілий вираз. Сидячи в тіні турнефорцій, він залишається непорушним, обома руками спирається на жердину, з якої пістрявим лахміттям звисають кальмари. Він ніколи не йде купатися в морі, я навіть не знаю, чи він уміє плавати. Якщо він купається, то лише з приходом ночі, вгорі по течії Тамарен або в струмку Солоної водойми. Інколи йде далеко, в гори, в сторону Мананави, де разом з рослинами купається в струмках серед ущелин. Він каже, що цьому його навчив дідусь, аби бути фізично сильним і мати міцний корінь.

Люблю Дені, він знає стільки всього про дерева, про воду, про море. Всі свої знання він отримав від своїх дідуся і бабусі, теж старої негритянки, яка мешкає в Каз Нуаяль. Він знає назви усіх риб, усіх комах, знає усі рослини, які можна їсти в лісі, всі дикі фрукти, він здатен розпізнавати дерева лише за запахом або пожувавши шматочок кори. Він відає стільки всього, що з ним ніколи не занудьгуєш. Лаура теж його дуже любить, тому що він завжди приносить їй подаруночки — якийсь фрукт із лісу чи квітку, мушлю, шматок білого кременя, обсидіан. Фердинанд називає його П’ятницею, щоб поглузувати з нас, а мене — людиною з лісу, це дядько Людовік, якось бачачи, як я повертаюся з гір, так сказав.

Якось, було то давно, ще на початку нашої дружби, Дені приніс Лаурі маленьку сіру тваринку, таку смішну, з кумедною гострою мордочкою, він сказав, що це ондатра, але тато сказав, що це звичайна землерийка. Цілісінький день Лаура бавилася з нею, і тваринка заснула на її ліжку в маленькій картонній коробці, але ввечері, коли настав час спати, вона прокинулася і почала всюди бігати, наробила стільки гармидеру, що тато, зі свічкою в руці, прийшов у нічній сорочці, він так розлютився, що вигнав тваринку геть. Вона більше не повернулася. Гадаю, від цього Лаура дуже засмутилася.