Любо мені там. Гадаю, я міг би залишатися на тому узвишші годинами, цілими днями, нічого не роблячи, тільки розглядаючи.

А-у-а! А-у-а! З протилежного боку поля мене гукає Дені. Він теж на вершині чорної кам’яної копиці, наче потопельник на острівці серед моря. Він так далеко, що я розрізняю лише його схожий на комаху силует, що стоїть на верхівці піраміди. Складаю руки руркою і гавкаю у відповідь: А-у-а! А-у-а! Разом ми злазимо вниз і серед тростини, наосліп, продовжуємо наш рух до моря.

Уранці море темне, замкнуте. Воно темне через чорний пісок річок — Великої Чорної річки і річки Тамарен, які впадають у море, а також через вулканічну лаву. Коли йдеш на північ чи спускаєшся до Морна, на південь, море стає світлішим. Дені ловить кальмарів у лагуні між рифами. Я спостерігаю, як він віддаляється у воді на своїх цибатих ногах з жердиною в руці. Дені не боїться ні морських їжаків, ні риб-скорпіонів. Він пересувається серед калюж з темною водою таким чином, що його тінь завжди позаду нього. Віддаляючись від берега, він змушує піднятися в повітря чапель, бакланів, морських жайворів. Я дивлюся на нього, босоногого, у холодній воді. Часто прошу в нього дозволу піти з ним, але він відмовляє. Каже, що я ще замалий, а він — на варті моєї душі. Каже, що мій батько довірив йому мене. Це неправда, мій батько ніколи з ним не розмовляв. Але мені подобається, як він каже — «на варті твоєї душі». Лише з ним я ходжу на берег. Моєму двоюрідному братові Фердинанду цього не дозволяють, хоча він трохи старший, ніж я, Лаурі теж, тому що вона дівчинка. Люблю Дені, він — мій друг. Фердинанд каже, що це не друг, тому що він чорний і онук Кука. Але мені байдуже. Фердинанд так каже, бо він заздрить, йому теж хочеться піти з Дені через тростину до моря.

Коли море відступає, як ось зараз, рано-вранці з’являються чорні скелі. Повсюди великі темні калюжі, а також світлі, такі світлі, що, здається, вони випромінюють світло. Морські їжаки на глибині нагадують фіолетові кулі, анемони відкривають свої криваві віночки, офіри[4] повільно ворушать своїми довгими волохатими руками. Я роздивляюся дно калюж, поки вдалині Дені жердиною з вістрям на кінці полює на кальмарів.

Тут шум моря приємний, наче музика. Вітер здіймає хвилі, які розбиваються об підошви коралів, це дуже далеко, але я чую найменшу вібрацію серед скель і напруження в небі. Виднокрай нагадує стіну, об яку з силою б’ється море. Іноді снопами бризкає піна й осідає на скелях. Починається приплив. У цю мить Дені ловить кальмарів, тому що вони своїми щупальцями відчувають свіжу воду з відкритого моря і виходять зі схованок. Вода поступово заповнює калюжі. Течія ворушить руками oфіур, хвилі здіймають хмари мальків, я бачу, як із заклопотаним і тупим виглядом пропливає риба-собака. Вже давно, із самого малечку, я приходжу сюди. Знаю тут кожну калюжу, кожну скелю, кожен закапелок — там розташоване місто морських їжаків, трохи далі повзають великі трепанги, тут ховаються вугрі, онаґо[5]. Я стою нерухомо, тихо, аби вони забули про мене, аби вони мене не бачили. Зараз море гарне і дуже тихе. Коли сонце високо в небі, над Турель дю Тамарен, вода стає легкою, ясно-блакитною, небесної барви. Гуркіт хвиль на рифах вибухає на повну силу. Засліплений світлом, кліпаючи очима, шукаю Дені. Море приходить через фарватер, тепер воно несе свої повільні хвилі понад скелями.